перемінив його внутрішньо – щось обірвалося.
Звідкись з’явився чорний кіт і почав тертися об ногу. Капітан-лейтенант знесилено сповз на землю і почав гладити тварину[15]. Потім ще раз поглянув на залишки центральної вулиці міста і подумав: «Яке руйновище… Навіть околиці більше вціліли». Кіт мурчав, і Льоня вирішив віддати йому свій обід – тридцять грамів ковбаси на шматку хліба, які купив у закусочній по дорозі, куди моряк зайшов зранку. Кіт з’їв і ковбасу, і хліб. А потім почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так і ложкою?» – Леонід почухав кота за вухом і спробував підвестися. Однак утома від прогулянки і спека на вулиці зробили своє – він вирішив посидіти в затінку ще пару хвилин.
Трохи правіше перед ним простягалась площа Калініна[16]. Звісно, і вона лежала в руїнах. Капітан-лейтенант розстебнув гімнастерку і потер долонею спітнілі під тільняшкою груди. Йому щосили закортіло курити.
– Пробачте, шановний… – звернувся він до першого стрічного, ймовірно, його однолітка, що чимчикував, підмітаючи широкими флотськими штанинами пилюку.
– Га?
– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонід ввічливо.
Чоловік витріщився так, що капітан навіть злякався такої реакції.
– Льончику, ти?! От тобі й на! Е-ех! – І перехожий… заспівав фронтову пісню і почав гопати просто посеред вулиці:
На побывку едет
Молодой моряк,
Грудь его в медалях,
Ленты в якорях!
Леонід витріщився на чоловіка. І упізнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрі вісті, він чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадібно поїдав хліб, куплений батьком Алі. Тоді всі дерева були великі – бо всі діти у дворі були приблизно одного віку. Для них не існувало ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.
Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося п’ятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим – крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив – розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими…
Хлопці обійнялися.
– Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. – Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. – Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. – Якщо тобі тре’ якась допомога…
– Ти служив? – запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось – він уже знав відповідь.
Миха хвацько зсунув кашкета на очі:
– Слава
За іронією долі, саме цей будинок першим побудують під час відновлення Хрещатика. Він викличе неабиякі суперечливі дебати своєю архітектурою доби пізнього сталінізму.
Сучасний Майдан Незалежності.
