style="font-size:15px;"> – Ви не мали б жодного клопоту, – промовив майже мимохіть капітан Уоллей, – коли б послали по мене.
Ці слова надзвичайно потішили капітана Еліота, і він затрясся з реготу. Але враз перестав сміятися. Йому навернулось на пам’ять, як ото після краху Траванкорсько-Деканського банку пішли чутки, що бідолашний Уоллей дощенту знищений. «Далебі, хлопець попав в анацію!» – подумав він і зиркнув з-під лоба на свого супутника. Але капітан Уоллей усміхався суворо, дивлячись просто себе, і високо тримав свою голову, що аж ніяк не відповідало уявленням про злидні, і капітан Еліот заспокоївся. Ні, неможливо. Не міг він усе втратити. «Красуня» була йому лише забавкою. Людина, що одержала цього самого ранку немаленьку, мабуть, суму, навряд чи захотіла б стати на службу з мізерною платнею. Це міркування остаточно вернуло капітанові Еліоту добрий гумор. Проте розмова надовго ввірвалася, і не знаючи, з чого почати знову, він пробурчав розважно:
– Нам, старим, слід би тепер і відпочити.
– Декому з нас найкраще було б умерти за веслом, – зауважив недбало капітан Уоллей.
– Годі вам! Невже вас не втомила уся ця пантоміма? – пробурмотів той сердито.
– А вас?
Капітан Еліот утомився. Хай йому лихо, так натомився! Він чіплявся за свою посаду, щоб вислужити собі найвищу пенсію, і потім податись до рідного краю. Та й так доведеться бідувати, бо пенсія все ж невелика, але тільки вона і врятує його від божого дому. Та ще родина. Три дочки, як відомо Уоллею. Він натякнув «старому Гаррі», що ці троє дівчат були йому за джерело найбільших турбот і душевної муки. Задосить, щоб збити людину з розуму.
– Чому? Що вони тепер роблять? – спитав капітан Уоллей, посміхнувшись неуважно.
– Що роблять?! Нічого не роблять! Отак-таки нічогісінько. Лавн-теніс та дурні романи з рання до смер- кання…
Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та ні – всі троє – дівчата! І, як на лихо, в усьому світі немов не лишилося жодного пристойного юнака. Роздивляючись на всі боки у своєму клубі, він бачить лиш набрід самовдоволених фертів, надто егоїстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жінку. Останні злидні чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Він живе надією поставити собі хатину в провінції… у Серреї, приміром… і там дотягати віку, але боїться, що ця надія нездійсненна… На цьому він з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори свої витріщені очі, що капітан Уоллей, погамувавши болісне бажання засміятися, спочутливо кивнув до нього головою.
– Ви самі повинні це знати, Гаррі. З дівчатами до біса турбот та клопоту.
– Це так. Але моя поводиться добре, – промовив капітан Уоллей, дивлячись у глиб алеї.
Начальникові порту було приємно це чути. Надзвичайно приємно. Він добре її пам’ятає. Гарненька була дівчинка.
Капітан Уоллей, спокійно простуючи, мов крізь сон, потвердив:
