цей крок. Ще рік чи два, і вже не можна було б продати. Щоб підтримувати судно в порядку, він дедалі заплутувався. Проти лукавства недолі він був беззахисний. До відвертого бою він став би мужньо, мов скеля, що стоїть непохитно і гордо серед бурхливого моря, не знаючи, що підступні хвилі підмивають її низ. Тепер, коли він виплатився з боргів і вчинив її волю, йому лишилося п’ятсот фунтів: він їх поклав у надійне місце. Крім того, він мав ще при собі сорок фунтів – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться він у скромній спальні, де знайшов собі притулок.
Ця вбого опоряджена кімната з навоскованою підлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелі, безладному цегляному будинку, мов у пташиній клітці, гульма гуляв вітер і безнастанно торгав тростяні жалюзі, що висіли проміж вибілених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кімнати були високі, на стелях мінилися барвами жмури сонячного проміння. Періодичні находи туристів з того чи іншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосів; в обвіяному вітром сутінку покоїв з’являлись на мить і зникали нові обличчя, немов то бігли, юрба за юрбою, мандрівні тіні, роковані стрімголов оббігати земну кулю, ніде не лишаючи сліду. Їхнє лопотання вщухало так само раптово, як і починалось. Коридори, де ходив протяг, і канапки на верандах не бачили більше цих шукачів нових вражень, що завжди кудись квапились або відпочивали знесилені, набігавшись. А капітан Уоллей, поважний і анітрохи не схожий на тінь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель після кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикріше, як викинутий на берег турист, що не має жодної мети, як мандрівник, покинутий і безпритульний. Він курив замислений і самотній у своїй кімнаті, поглядаючи на дві морські скрині, де сховано було все те, що він міг назвати своїм у цьому світі. В кутку стирчав грубий сувій з карт у парусиновому футлярі; плаский ящик з портретом і трьома фотографіями був засунутий під постіль. Капітана Уоллея стомило обмірковування умов, огляд «Красуні», де він мусів узяти участь, уся та ділова тяганина. Що для інших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подією, яка примушувала зовсім по-новому поглянути на життя. Він знав, що після цього корабля другого вже не буде, а всі сподівання його молодости, всі його звички, кожне почуття і кожний здобуток його мужнього віку були нерозривно пов’язані з суднами. На багатьох суднах він служив, чимало суден були його власністю, і навіть ті роки, коли він відійшов від моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собі корабель. Він мав тоді право почувати себе власником усіх кораблів, які тільки є на світі. Продаж цього останнього судна був марудною працею. Але продавши його нарешті, підписавши останню розписку, посіло капітана Уоллея таке почуття, ніби жодного корабля не лишилось на світі, а він покинутий на березі повік неприступного йому океану, з сьома сотнями фунтів у руках.
Твердою ходою, непохапливо
