атлас і звіритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбіччі з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилій майже до прозорості табличці.
– До Тауна 32 милі, – повідомив він Білці.
Вона кивнула.
– Чого кульгаєш?
– Ногу розтер…
– Покажи.
Коли вранці Білка дозволила йому помитися в ковбаньках із чистою водою неподалік від Болота, Книжник заодно помив свої бувалі черевики і взув їх на босу ногу – шкарпетки після ванни з фекалій довелося викинути. Отож, праву ногу він ґрунтовно розтер.
– Так, – сказала Білка. – Знімай другий. До ранку нічого на ноги не взувай.
Зі свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, і намазала йому стерті місця.
– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато іржавого заліза. Поранишся – швидше за все здохнеш.
Із пусток, що простягалися направо і наліво від шосе на сотні миль, дмухнуло вечірнім вітерцем, і відразу стало зрозуміло, що ніч буде прохолодною: вітер ніс у собі подих близької осені, перших холодів, пахнув дозрілими травами, пізніми квітами і трохи прілим листям.
Дівчина понюхала повітря, переконалася, що дощу не буде і розстелила на обраному місці каремати, а поверх них – спальні мішки.
– Мішки легкі, – пояснила вона просто. – На холоди не розраховані, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.
Білка полізла в кишеню рюкзака і витягла пакет із сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим білястим нальотом. Книжник відірвав від м’ясної стрічки шматок, спробував розжувати, скривився, але їсти хотілося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у воді і відварити в юшці. Але жувати його так…
– Тільки це і коржі, – Білка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогодні розводити не буду, можуть помітити фармери. Самі по собі вони люди мирні, але коли тут з’являться наші одноплемінники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – ні в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але і вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вожді…
Фармери жили на Пустках, обробляли збережені від наступу прерій шматки землі, вирощували злакові та овочі, пасли нечисленні стада. Вони не сварилися ні з ким, зате з усіма торгували – міняли зібране і вирощене на зброю, патрони, ножі і всякого роду ніштяки з міста. Кілька разів їх намагалися взяти в шори племена Сіті і Тауна, кілька разів їх намагалися поневолити вожді Паркового племені, але фармери виявилися хлопцями ще тими і відбилися від обох супротивників максимально ефективно і жорстоко. А потім прикрили торгівлю. Кожен, хто наближався до їх поселення, отримував дощ зі свинцю і ніс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всім. Агресори посиділи рік без борошна, без свіжих овочів, схаменулися, після чого між племенами і фармерами встановився крихкий мир на комерційній
