готуючись до свята; тоді подалися оглянути павільйон для танців. Сексон, ніби притискаючись до уявленого партнера, зробила кілька вальсових па. Мері заплескала в долоні.
– Диви! – скрикнула вона. – Чиста лялечка! А панчішки – просто розкіш!
Сексон задоволено всміхнулася й манірно простягнула ногу в оксамитному черевичку на високому підборі, злегка підібравши вузьку чорну спідницю; з-під спідниці визирнула тонка щиколодка та струнка лінія литки, і крізь найтонші (що коштували аж 50 центів) шовкові панчішки-павутинки просвічувало її біле тіло. Сексон була худенька, невисока на зріст, але в округлих обрисах її відчувалася грація й жіночість. Її білу блузку прикрашало жабо з дешевенького мережива, защеплене за останнім криком моди шпилькою з великим фальшованим коралом. Поверх блузки стан облягала чепурненька жакетка з короткими рукавами, а рукавички зі штучної замші обтягували руки до ліктя. Єдиною непідробною окрасою в неї були неслухняні кучері, що не знали ні щипців, ані папільйоток і мило вибивалися з-під чорної оксамитової шапочки, низько насуненої на брови.
Чорні очі Мері захоплено блиснули, вона підскочила до Сексон, обняла її і з розгону цмокнула в губи. Потім, спалахнувши, зніяковіла від власної експансивності.
– Яка ти гарнесенька! – скрикнула вона. – Коли б я була хлопець, з рук би тебе не випустила! Я б тебе з’їла, бігме, з’їла!
Узявшись за руки, дівчата вийшли з павільйону. Вони походжали по залитому сонцем муріжку, весело вимахуючи руками, немов струшували із себе гніт цілого тижня виснажливої праці. Вони перехилялися через бильця круг ведмежої ями, здригаючись перед самотнім ув’язненим велетнем, а опісля щонайменше десять хвилин сміялися перед кліткою мавпи.
Переходячи парком, вони глянули вниз на невелике біговище – тут, у цьому природному амфітеатрі, мали пополудні відбутися ігрища. По тому дівчата подалися до гаю, зборозненого безліччю стежок: ідеш, ідеш собі, і раптом у темній гущавині виринає зелений дерев’яний столик або затишна лавочка під розлогим кущем. Багато з тих лавок уже заздалегідь запосіли цілі родини. На згористій галявині, оточеній деревами, дівчата простелили газету й посідали; невисока трава вже пожовкла від каліфорнійського сонця. Приємно було так посидіти – нічого не роблячи, після шести днів тяжкої праці, та й сили треба було зберегти для майбутніх годин танцю.
– Напевне, прийде Берт Вонгоп, – цокотіла Мері. – Він хвалився, що приведе з собою Біллі Робертса, Здорового Біла, як звуть його товариші. Він таки здоровило і дуже кремезний. Він боксер, і всі дівчата бігають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговіркий… Знаєш, він чисто як цей ведмідь, що ми допіру бачили. Брр-р! Бррр-р! – здається, ось-ось за голову так і вхопить. Біллі не професійний боксер, а візник, працює в Корберлі та Моррісона, він член спілки, але часом виступає в спортивних клубах. Хлопці бояться його. В нього крута вдача – стережись, а ні, то покаже, де козам роги правлять. Тобі він не сподобається, зате ж як він гарно танцює! Трохи
