акцентом.
У його блакитних очах світився лагідний протест і воднораз несмілива щирість і мужня сила, що відразу прихилили мене до нього.
– Дякую вам, містере Джонсоне, – поправивсь я й простяг йому руку.
Він завагався, вайлувато й ніяково переступив з ноги на ногу, а потім незграбно схопив мою руку й щиро її стиснув.
– Чи не можете ви мені дати щось сухе перевдягтися? – спитав я кока.
– Аякже, сер, – відповів той жваво. – Зараз побіжу й подивлюся, коли ви тільки не погребуєте надягти мою одежину.
Він вискочив, чи радше вислизнув з камбуза хутко й спритно; але мене вразила не так його котяча звинність, як улеслива запобігливість. Справді, як я згодом упевнився, ця влесливість і запобігливість були чи не найголовнішою рисою його вдачі.
– Де це я? – спитав я Джонсона, що видався мені, і цілком слушно, за одного з матросів, – Що це за судно й куди воно прямує?
– Біля Фаралонських островів, пливемо курсом зюйд-вест, – відповів він повільно й розмірно, наче намагався говорити якнайпоправніше по-англійському й задовольнити воднораз усі мої запитання. – Шхуна «Привид». Ідемо до берегів Японії полювати на котиків.
– А хто капітан судна? Мені неодмінно треба побачити його, я швидко перевдягнуся.
Джонсон завагався. Видно було, що він підшукує слів, які могли б скласти вичерпну відповідь.
– Капітан судна – Вовк Ларсен, принаймні так звемо його ми. Іншого ймення я ніколи не чув. Я радив би розмовляти з ним дуже обережно, сьогодні він просто як скажений. Його помічник…
Але він не докінчив. Прибіг кок.
– Краще чеши відси, Йонсоне, – сказав він. – Може, тебе там шука старий на палубі, то ж гляди, щоб тобі не перепало сьогодні від нього.
Джонсон покірно повернувся до дверей, але з-за спини кока він із прихильності до мене навдивовижу поважно й значуще підморгнув мені: мовляв, не забудь, що я казав, розмовляй із капітаном обережно.
В руках у кока була якась зім’ята, неприємна на вигляд одежина; від неї тхнуло кислим духом.
– Я зняв її ще мокрою, сер, – охоче пояснив він. – Але доведеться вам її поносити, доки я висушу ваш одяг біля вогню.
Чіпляючись за дерев’яне поруччя і хитаючись у такт кораблеві, я з допомогою кока спромігся влізти в шорстку вовняну сорочку, мимоволі здригнувшися від її кусючого дотику. Він осміхнувся, завваживши, як я скорчився й скривився.
– Ви, певне, зроду не мали на собі такої одежі, як оце, – тіло у вас ніжне, як у панночки; я ще ніколи не бачив такого. Кинувши оком на вас, я відразу вгадав, що ви джентельмен.
Від самого початку він викликав у мене огиду; коли він допомагав мені одягатися, я відчув цю огиду ще гостріше. Було щось відразливе в його доторку. Дивитись йому на руки було так гидко, що моє тіло аж здригалося бридливо. Ця відраза, та ще прикрий дух від каструль, що кипіли на плиті, гнали мене чимшвидше на свіже повітря. Крім того,
