дієвим, а тут розслабився, надмірно розслабився. Ніби нічого особливого. Прийшла в дім людина з револьвером, побула трохи – а відпустити не може.
Щось намічається.
Щось насувається.
Не зараз і не завтра.
Велике. Нестримне. Руйнівне.
Адвокат Євген Павлович Сойка, тридцяти п’яти років, народжений у Харківській губернії, уже п’ятий рік – підданий Австро-Угорської імперії, має вид на проживання й практику у Львові, знову налив собі вишнівки.
Випив, відкусив печива.
Вмостився зручніше у фотелі.
Пробігся поглядом по кімнаті, освітленій лише одиноким свічковим вогником.
Зупинив його на люстрі. Дешева, хазяйська, на одну лампу. Кругла, зроблена на зразок традиційного китайського ліхтаря. Лиш абажур не червоний, блідо-рожевий, не дратує очі. Причеплена до міцного гака під стелею.
Встати, увімкнути світло…
Легенько брязнуло скло. Мабуть, дощик перетворився на дощ, таки припустив сильніше.
Знову брязнуло. Рипнула віконниця у спальні.
Бом-м-м.
Зі спальні. Дзиґарі відбили десяту вечора.
Уже зовсім смерклося. Потягнуло в сон, хоча зазвичай о такій порі активне життя адвоката Сойки тільки починалося. Ділові кола Львова збиралися на вечірки, корисних знайомств там завжди було досить. Усякий, хто прагнув тримати руку на пульсі поточних міських справ, просто мусив відвідувати їх. Сьогодні саме планувалася прем’єра в Опері, вона вже почалася, скоро фінал, потому…
Нічого.
Вважайте, що в адвоката Сойки вихідний.
Заслужив. Має право.
Знову легенько брязнуло скло в спальні. Якісь наче рухи. Ходить хтось.
Кому там ходити – другий поверх.
Протяг гуляє.
Провітрилося вже. Треба встати й зачинити вікно. Потім посидіти ще трохи й вкладатися спати.
Цокав годинник.
І рухи в спальні.
Не від протягу.
Розділ перший
Емігрант із вагона другого класу
Липневим ранком на перон Львівського вокзалу вийшов молодий чоловік у піджачній парі, синій, у блідо-сіру смужку.
Штани зім’ялися в дорозі, звівши на пси всі старання їхнього господаря напрасувати стрілки, як того вимагала міська мода. Крій при цьому здавався не надто актуальним. Та й загалом виглядало, ніби власник не замовив костюм у кравця спеціально, як водиться, а купив готовий, бо так дешевше. Після цього майстер підігнав та підшив одяг уже по фігурі, взяв гроші, ще й зробивши знижку. Й обоє лишилися задоволені. Молодик – бо вбрався недорого й водночас досить пристойно. А кравець – бо спекався нарешті лежалого товару, за який не заплатив попередній замовник. Не сподобалось, смужки не такі, а насправді програвся в карти й сидить у дешевих номерах десь на Ямській,[8] чекаючи,
