втім, полишмо аналіз цього доволі огидного аспекту нашої теми й повернімося до питання контролю публіки над сферою Мистецтва, а саме нав’язування Громадською Думкою митцю форми творчості, способу її використання й матеріалу втілення. Я вже зауважував, що в Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, в яких публіка не була зацікавлена. Вона, втім, цікавиться театром, а оскільки там за останні десять-п’ятнадцять років намітився певний поступ, важливо підкреслити, що він є виключною заслугою кількох окремих митців, які відмовляються творити для задоволення потреб публіки і відмовляються розглядати Мистецтво в термінах попиту й пропозиції. Маючи таку дивовижну й яскраву особистість, стиль, що виграє непідробними барвами, і неповторну силу не простої імітації, а творення нових образів і смислів, пан Ірвінг[30] міг би створювати найпосередніші п’єси на найпосередніший лад і жити в славі та достатку, яких так прагне кожен, – варто йому було лиш захотіти піддатися бажанням публіки. Але його мета була іншою – досягти рівня своєї довершеності як митця за певних умов і в певних формах Мистецтва. Спершу коло його шанувальників було нечисленним: нині ж він став наставником для багатьох. Він прищепив публіці як смак, так і моральність. І публіка надзвичайно високо цінує його творчий успіх. Я, однак, часто питаю себе: чи розуміє ця публіка, що його успіх цілковито обумовлений тим, що він творив відповідно до власних принципів, а не їхніх? Через їхні принципи «Ліцеум»[31] уже давно став би низькосортним збіговиськом, що вже сталося з деякими популярними лондонськими театрами. Усвідомлює те публіка чи ні, але факт лишається фактом: певний смак і моральність у неї виник, і вона цілком здатна їх удосконалювати. Але чому тоді культура публіки не покращується? Вони ж можуть це зробити. Що їм заважає?
А заважає їм, повторюсь, їхнє бажання нав’язувати власну волю митцю й творам мистецтва. У такі театри, як «Ліцеум» і «Хеймаркет», публіка йде заздалегідь готовою. В обох цих театрах свого часу працювали справжні митці, яким вдалося виховати у свого глядача – а кожен лондонський театр має свого глядача – внутрішнє відчуття, до якого звертається Мистецтво. Що це за відчуття? Це відчуття сприйнятливості. Ось і все.
Якщо людина розглядає певний твір мистецтва, маючи хоча б найменше бажання нав’язати йому та його автору свою волю, їй ніяк на вдаватиметься оцінити цей твір під художнім кутом зору. Саме мистецький твір повинен оволодіти спостерігачем, а не навпаки. Останній повинен володіти вмінням сприйняття. Він має стати скрипкою, на якій гратиме маестро. І чим краще йому вдасться відкинути власні недалекі погляди, власні неоковирні судження й власні нелогічні уявлення про те, чим має (або не має) бути Мистецтво, тим більше в нього шансів зрозуміти й осягнути даний мистецький твір. Чи не найкращим прикладом, певна річ, є невибаглива чоловіча й жіноча аудиторія британських театрів. Але сказане стосується і
Вашингтон Ірвінг (1783–1859) – американський письменник, есеїст, біограф та історик першої половини XIX століття.
Театр «Ліцеум» – театр у західній частині Лондона, в районі Вест-Енд.
