і скінчає його шлях. На обидві ті форми, які роблять примарним пізнання окремо, однак якраз уможливлюють у цілому, поділяються обидві ці категорії, під які його підводить наша рефлексія: пізнання розгортається за схемою regressus in infinitum[9], нескінченної неперервності, у безмежність, яка в кожну дану мить все-таки є обмеженістю – тоді як його змісти виявляють іншу нескінченність: нескінченність кола, де кожна точка становить початок і кінець та всі частини взаємно зумовлюють одна одну.
Той факт, що взаємність потвердження на ділі [Gegenseitigkeit des Bewahrheitens] зазвичай приховується від погляду, стається з тієї самої підстави, з якої безпосередньо не помічається і взаємність тяжіння. Справді, оскільки в будь-яку дану мить величезна множина наших уявлень приймається поза всяким сумнівом і дослідження на істинність у цю мить зазвичай стосується лише одного одиничного уявлення, то рішення про саме цю істинність ухвалюється згідно з гармонією або суперечністю з уже наявним, припущеним як вірогідний сукупним комплексом наших уявлень – тоді як іншим разом яке-небудь уявлення із цього комплексу може ставати сумнівним, і уявлення, що тепер має бути перевіреним, може належати більшості, яка вирішує про нього. Надзвичайна кількісна невідповідність між актуально саме сумнівною і такою, що вважається актуально вірогідною масою уявлень, тут так само приховує відношення взаємності, як і схожу невідповідність спричинювало те, що тривалий час помічали тільки силу тяжіння Землі для яблука, але не таку силу тяжіння яблука для Землі. І так само, як унаслідок цього певне тіло, здавалося, має тяжіння як свою самостійну якість, бо лише воно могло бути констатовано однією стороною співвідношення, так й істина може вважатися властивою одиничним уявленням самою по собі і для себе визначеністю, бо взаємність у зумовленості елементів, у якій полягає істина, взагалі стає непомітною при зменшувальній величині одиничного порівняно з масою (у даний момент не сумнівних) уявлень. – «Відносність істини» у тому сенсі, мовляв, усе наше знання уривчасте і жодне не таке, що не підлягає вдосконаленню, часто виголошують із такою виразністю, яка перебуває у своєрідній невідповідності з її всебічною безперечністю. Те, що ми тут розуміємо під тим поняттям, вочевидь, є чимось цілком інакшим: відносність – це не послабне додаткове визначення до, врешті, самостійного поняття істини, а становить сутність самої істини, є тим способом, у який уявлення перетворюються на істини, так само, як і вона є тим способом, у який об’єкти бажання перетворюються на вартості. Вона не означає, на кшталт того тривіального застосування, якогось відбирання в істини, від якої, власне, можна було б очікувати чогось більшого згідно з її поняттям, а якраз навпаки, позитивне виповнення і значущість її поняття. Там істина значуща, попри те, що вона відносна, тут же вона значуща саме через те, що вона така.
Великі теоретико-пізнавальні принципи скрізь страждають на ту складність, що вони, наскільки самі вони
Рух назад у нескінченність
