Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

      Грізно таки загомонів Господь на нечистого, аж блискавка по всему небу сяйнула й громом усю землю схитнуло.

      Почухав чорт проміж рогами. Ніде дітись, мусив йти в кріпацтво.

      А дід кладе собі любенько поклони в церкві, та й не знає, чого се так блискавиця обвилась округи церковної бані, чого так земля страшно схитнулась.

      Одправив отець Яків утреню, пішов оддихати: бо він у нас на ноги кволий, дак не швидко до служби дзвонить. Богоугодний дід собі й думає: «Що ж? Тепер я одинокий. Скотинку нікому доглянути, борщику нікому зварити. Піду додому. Нехай Господь мені дарує, що служби Божої неділешньої не чутиму».

      Пішов. Іде поуз кручу, аж парубок йому назустріч суху свитину виносить. Одягнув його, підперезав. Дід і каже:

      – Парубче! Не дав мені Господь милосердний діток, узяв би я тебе за сина.

      – То що ж? – каже йому той хлопець. – Я вчора саме рік дослужив, дак і будемо вкупі жити, бо і я собі один одним, як пучка.

      – От тілько горе! – каже дід, – що баба мене вчора покинула.

      – Та чув я, дідусю, – каже парубок. – Тим охотніш мені до вас іти.

      – А як же ми, хлопче мій, бурлакуючи справимось? Коли б ти знайшов собі дівчину та одруживсь. А в мене, хвалити Бога, і земелька є й волики є, тілько в господі нікому бути, як підемо орати.

      – Та я маю на прикметі дівчину, – озвався парубок, – тілько щоб не було вам, дідусю, важко, як ми удвох до вас у хату перейдемо.

      – Яка ж се вагота, хлопче! – каже, зрадівши, богоугодний дід. – Та коли б Господь благословив вас дітоньками, дак я б їх мав за рідних унучат.

      Слово по слову, в одну хвилину порадились, коли і дівку сватати, коли й весілля справляти. Хома зараз тут свого кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю):