своєю безпомилковою проникливістю – якщо не брати до уваги випадок із лейтенантом Кенбі, якого зневажала, проте призначала йому побачення, бо ж «він такий щирий» – і протягом усього літа ми поперемінно проводили вечори з нею.
І от якось вона відмовилася від усіх побачень – Білл Ноулз отримав відпустку й повертався до неї. Про подію ми говорили тоном наукової об’єктивності: чи зробить вона вибір? Лейтенант Кенбі, навпаки, зовсім не був безпристрасним і всім надокучав. Він попередив, що коли вона вийде заміж за Ноулза, він підніме аероплан на двадцятикілометрову висоту, вимкне мотор й розіб’ється. Він налякав її – тож я мусив віддати йому своє останнє побачення з Ейлі перед приїздом Білла.
Суботнього вечора вона та Білл Ноулз з’явилися разом у заміському клубі. Вони були красивою парою, тож я ще більше відчував заздрість і сум. Коли вони вийшли танцювати, оркестр заграв «Коли ти підеш» – щемливо, зривисто, і я досі чую, як кожен такт вимірює безцінні хвилини того часу. Я зрозумів, що закохався в Тарлтон, і тривожно озирався, сподіваючись, що раптом із цієї теплої, співучої темряви, що одну за одною виштовхувала пари танцюристів в органді й кольору оливок драпі, я побачу чиєсь миле обличчя.
Коли я танцював з Ейлі, вона раптом запропонувала вийти на вулицю, до авто. Вона прагнула знати, чому чоловіки її сьогодні не запрошують на танець. Невже вони думають, що вона заміжня?
– А ти збираєшся?
– Я не знаю, Енді. Іноді, коли він ставиться до мене, як до святині, – це мене лякає. – Голос її був хрипким і дещо віддаленим. – Та потім… – вона засміялася. Її тіло, таке мініатюрне й ніжне, повернулося до мого обличчя, і там я міг би врешті її поцілувати, якби не Білл Ноулз, від якого нас відділяло майже три метри. Наші губи ледь торкнулися, ніби пізнаючи один одного; та потім офіцер авіації вийшов на веранду біля нас, ззирнувся в темряву й закляк, вагаючись.
– Ейлі.
– Так.
– Ти знаєш, що трапилося сьогодні після обіду?
– Що? – вона виструнчилась, у голосі забриніла напруга.
– Хорас Кенбі розбився. Помер одразу ж.
Вона повільно встала й вийшла з машини.
– Маєш на увазі, що його вбили? – запитала вона.
– Та вони ще не знають, що сталося. Його мотор…
– Ох… – Її хриплий шепіт вирвався крізь долоні, якими вона раптово закрила лице. Ми безпорадно дивилися на неї, а вона, схиливши голову на автомобіль, придушувала в собі безслізне ридання. Через хвилину я пішов за Біллом – він стояв біля стіни й настирливо намагався відшукати її – і сказав, що вона хоче додому.
Я сів на сходинку біля клубу. Мені не подобався Кенбі, проте його жахлива, безпричинна смерть для мене була реальнішою, ніж смерті тисячі невідомих у Франції. Через кілька хвилин Ейлі та Білл вийшли на вулицю. Ейлі все ще схлипувала, та, побачивши мене, заспокоїлась і підбігла до мене.
– Енді, –
