Кажеш ти про хлопчаків – то на те вони й хлопчаки! А чоловіки… Звідки їм знати?
Полотнище в шатрі піднялося, і ввійшов старий дід. Він щось пробурмотів, побачивши Фрону, й сів на землі. Тільки з якоїсь нетерплячої жвавості його рухів можна було здогадатись, як він урадувався її присутністю.
– То, значить, Тенас Гі-гі вернулась до нас у ці погані дні? – промовив він різким одривчастим голосом.
– Чому погані, Мускиме? – запитала Фрона. – Хіба ваші жінки тепер не носять барвистішої одежі? Хіба у ваших шлунках не більш борошна, сала та іншої їжі білої людини? Хіба ваша молодь не багатіє, переносячи тягарі та з перевізництва? Хіба вже забувся давній звичай пожертви м’ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали погані часи?
– Все це правда, – відповів він урочистим тоном жерця, і спогад зблиснув йому давнім вогнем в очах. – Все це справді так. Наші жінки ходять у барвистішій одежі. Але тепер на них задивляються білі чоловіки, і вони не хочуть і поглянути на наших юнаків. І через те наше плем’я не росте, і маленькі діти не бігають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках більш тепер їжі білої людини, але більше й поганого її віскі. Правда, молодь багатіє. Але юнаки проводять ночі за картами, і багатство їхнє зникає, і вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бійки, часом і кров проливають. А старому Мускимові мало несуть тепер м’яса, риби та ковдр. Бо й молоді жінки забули давні звичаї, і юнаки вже не вірять у давніх богів. І через те тепер погані часи, Тенас Гі-гі, і старий Муским сумує, ждучи собі близької смерті.
– Ай, ай! Це правда! – хлипнула Ніпоза.
– Безумство твого народу перейшло й на мій народ, – казав далі Муским. – Люди з твого племені прибувають з-за солоного моря, мов ті хвилі морські. Хто знає, куди вони йдуть?
– Ай! Хто знає, куди вони йдуть? – голосила Ніпоза, хитаючись сюди й туди.
– Вони йдуть вперед і вперед, назустріч морозові й холодові, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!
– Ай, ай! Назустріч морозові й холодові. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. – Стара здригнулася й раптом схопила Фрону за руку, – І ти йдеш туди, за ними?
Дівчина кивнула головою.
– Тенас Гі-гі йде туди? Ай, ай, ай!
Полотнище заворушилось – у намет заглянув Маккарті.
– Так ось де ви, Фроно! А сніданок чекає вже на вас півгодини, і Енді, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Ніпозо, добридень, Мускиме, – звернувся він до Фрониних співрозмовників. – А втім, навряд чи ви запам’ятали моє обличчя.
Старі відповіли на привітання, але більш нічого не сказали.
– Не гайтеся, дитино моя, – звернувся Маккарті до Фрони. – Мій пароплав відпливає опівдні, і я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Енді чекає з гарячим сніданком, і сам гарячкує.
Розділ III
Фрона махнула Енді на прощання рукою й вийшла на дорогу.
