добре чути, що саме він кричить. Спершу він весь час лише кликав на поміч; наступної ночі в нього почалася, мабуть, гарячка, він розмовляв зі своєю дружиною й дітьми, часто повторюючи ім’я «Еліза». Сьогодні він уже тільки плаче. Надвечір голос завмирає, чоловік лише хрипить. Але всю ніч він іще тихо стогне. Ми дуже виразно це чуємо, бо вітер віє звідти в наш бік. Уранці, коли ми вже гадаємо, що він заспокоївся навіки, до нас іще раз долинає хрипкий булькіт.
Дні стоять пекучі, а вбиті лежать непоховані. Ми не можемо винести всіх, бо врешті нема куди їх нести. Снаряди присипають їх землею. У деяких трупів животи пороздималися, наче повітряні кулі. Вони шиплять, бурчать і дедалі більшають. То в них шумують гази.
Небо блакитне, безхмарне. Увечері стає душно, земля пашить спекою. Коли вітер віє до нас, ми чуємо дух крові, важкий, огидно-солодкий – це трупні випари із вирв, якась суміш хлороформу й тління, що викликає в нас нудоту та блювання.
Ночами тепер спокійно, і ми починаємо полювати на мідні обідки від снарядів та шовкові парашутики від французьких освітлювальних ракет. Чому такий великий попит на ті обідки від снарядів, ніхто достеменно не знає. Ті, хто їх збирає, пояснюють просто, що обідки – цінна річ. Деякі солдати поназбирали їх стільки, що, коли ми відходимо в тил, вони ледве тягнуть їх на собі, зігнувшись у дугу.
Гайє принаймні пояснює, навіщо вони йому здалися: він хоче послати їх своїй нареченій замість підв’язок для панчіх. Звичайно, це пояснення викликає у фрісландців нестримний регіт; вони ляскають себе по коліну – оце-то гарненький жарт утяв Гайє, хай йому біс! Особливо розгулявся Тьяден: тримаючи в руках найбільший обідок, він раз у раз тиче туди свою ногу, щоб показати, скільки там іще зосталося вільного місця.
– Гайє, чоловіче, ох і ноги в неї, ого-го! – Його думки повзуть трохи вище. – У неї, мабуть, і гепа гарна, отака… як у слонихи.
Він ніяк не може вгамуватися.
– З такою я теж залюбки погрався б у кота й мишу, їй-бо!
Гайє сяє, радіючи, що його наречена має такий успіх, і задоволено відрубує:
– Моцна дівка!
З шовкових парашутиків більше користі. З трьох або чотирьох – залежно від обхвату грудей – виходить блузка. Кроп і я використовуємо їх як носовички. Інші посилають їх додому. Коли б жінки могли побачити, на яку небезпеку ми наражаємось, щоб дістати для них ці тоненькі шматинки, вони б, напевне, не на жарт злякалися.
Кач заскочив зненацька Тьядена, коли той із незворушним спокоєм силкувався збити обідок зі снаряда, який іще не розірвався. У будь-кого з нас він, звісно, вибухнув би, але Тьяденові, як завжди, щастить.
Якось перед нашим окопом цілий ранок кружляють два метелики. То лимонниці – у них жовті крильця з червоними цятками. Що могло їх сюди занести, адже навкруг жодної рослини, жодної квітки. Метелики сідають відпочити на зубах у черепа. Так само безтурботні й птахи, вони вже давно призвичаїлися
