исько, яке чомусь видалося ще лінивішим, ніж те, що причаїлося за товстою бульбою депутатського носа.
Але все ж не носова порожнина репрезентувала так опукло імідж слуги народу, як крокодилячі очиська, які росли чомусь не під лобом, а на лобі. І коли ці фари, вип’ячені навиворіт, починали чигати довкруж, неначе шукаючи – чого б ще припасти із оточуючого світу, – могло стати лячно, коли раптом блимачі впиналися свердлом у серцевину зіниці ближнього. Капець знав про цю властивість свого лобового семафора і навіть користувався ним, пронизуючи співбесідника струмом, від якого хотілося відвернутися.
Цю виучку він виробив ще на нарах, коли одним лише поглядом зганяв із привілейованого лежака постояльця колективної камери. Правда, одного разу у відповідь на блиск його звірячих сліпаків отримав ножичком уздовж печінки, бо «замухришка» виявився знаменитим злодієм у законі, який тримав у своїх кволеньких руцях і у щупальцях залізної волі усю колонію. То була добра наука, бо згодом Капець не раз натикався на високовольтну реакцію, коли рішучих хлопців миттєво виводив із себе цей його бичачий погляд, після якого удар приймала уже дихальна ґараґуля, що розбухала до непомірних розмірів і перетворювала кругловидий образ нардепа на свиняче рило.
Цього, чергового, трудового дня, який не віщував нічого загрозливого, але якому судилося стати доленосним, і не лише у житті народного депутата, Капець слухав гімн, як завжди, лежачи, солодко потягуючись. Мурликаючи під ніс безсмертну мелодію Михайла Вербицького, він поклав її на свої, власні слова, смисл яких зводився до речитативу «Жізнь удалась».
Лежачий стан не заважав господареві жваво махати ногами, відтворюючи маршовий похід численних борців за незалежність України, яких вела у бій ця заклична мелодика і яких Петро Павлович по праву вважав своїми попередниками у боротьбі за волю і кращу долю рідного народу.
Між гучномовцями, встановленими, як на трибуні військового параду, у спальні нардепа, що плавно переходила у розлогу, як футбольне поле, вітальню, висіли портрети усіх президентів країни, що мало підкреслювати історичну значимість поточного політичного моменту: під склепінням цього сільського помешкання поселився державний муж національного значення.
Спочатку була ідея робити так, як роблять мільйони чиновників усіх рангів і категорій – від міністрів до обліковців сільради: при обранні нового гетьмана портрет попереднього викидати на смітник історії зі всією принципово-патріотичною ненавистю, а відтак із такою ж сервільною запопадливістю вішати щойно обраного гаранта.
Депутат Капець із почуття елементарної людської вдячності і на засадах універсального гуманізму тримав на стіні усіх. Бо при всіх він ішов угору, бо при всіх «жізнь, що удалась», рухалася по висхідній. Від каденції до каденції, кожну із яких депутат Капець розпочинав, як радикально-кардинальний опозиціонер, а закінчував, як мертволежача перед діючим Президентом «тушка», тому щораз новий портрет Гаранта у його депутатській віллі ставав більшим, затінюючи своїм масштабом скромні історичні розміри попередників. В унісон із особистими статками господаря цього патріотичного помешкання.
І хоча у сесійній залі і в кулуарах його поважно кликали у відповідності до об’єктивних даних Центрвиборчкому – Петро Павлович, усьому навколишньому світові – як цивільному, так і кримінальному, які у безпрецедентний спосіб злилися воєдино під прапором дикого капіталізму, його знали як Гошу. Зеківське поганяло. Коли тобі дають ім’я на зоні перед співдружністю братанів, то це куди серйозніше, ніж батьківське ім’я перед Богом під час хрещення. Чому Гоша – й сам не знав. Назвали, і все тут. Гріх було б ображатися. Бо не назвали ж Хамом, як діючого гаранта. Рідко знайти у блатному світі тавро бридкіше, бо Хам – це той, що краде у своїх співкамерників. А тепер-от – у всього українського народу.
– Ще не вмерла, поки я живий. Правда, хлопці? Слава Україні! Героям – доляри! – звернувся до портретів щойно пробуджений гімновими октавами слуга народу. – Ви приходите і відходите, а Гоша є, був і буде, коли вже вас не буде. Бо герой – Гоша Капець. Потому как у нього доляри, пані та панове. Сікач, заповзай. Що там у нас на біржі праці, на якій трудиться працьовитий український народ?
Квадратна голова враз визирнула з дверей, але знову провалилася, задкуючи, оскільки пролунав дзвінкий голос Наташки із центральної диспетчерської:
– Петре Павловичу, вам дзвонить Матрьошкін з Газпрома.
Масштаби бізнесу і темпи його розвитку вимагали граничної мобільності й оперативності, тому всі вілли по всіх континентах мали перманентний зв’язок із центральним київським офісом. Інформація із цього пульта управління багатомільярдним майном надходила до його власника миттєво, на якому ліжку вона б його не застала – чи то у Монако, чи то у Канкуні, чи просто, як цього разу, під лісом у рідних Задвірцях.
– Сікач, заглуши нахер гімн, – схопився з ліжка шеф транснаціональної імперії. – Слушаю, Вадим Федорыч.
– Гоша, ты
