вискочив з хати, що Катерина не встигла його зупинити.
Лесь побіг до обійстя Висоцького, але, добігши до початку вулиці, на якій той жив, зупинився. Ну не може ж він прийти у двір і запитати Михайла: «Навіщо ти забрав у мене кохану?» Тому він залишився тут у надії побачити або саму Олесю, або хоча б Левка. «А що, як вона не схоче зі мною говорити? – промайнуло в голові. – Та чому ж не схоче?! Невже вона відмовиться хоча б пояснити мені?!»
Леську пощастило: невдовзі з’явився Левко. Дивно, але без Андруся. Побачивши свого сердечного приятеля, хлопчик зрадів, підбіг до нього та приязно привітався. Лесь сумно всміхнувся, згадавши, як безсовісно користувався Левком, щоб підібратися до Олесі.
– Чому ти поїхав і нічого нікому не сказав? Я так сумував за тобою! А де ти був весь цей час? – запитав хлопчик.
– То не важливо, де я був, – ухильно відповів Лесь. – Левусю, мені треба поговорити з Олесею. Це дуже важливо! Ти можеш погукати її?
– Не можу. Олеся тепер заміжня. Ти, мабуть, уже знаєш. Тож сам розумієш, що їй не личить бачитися з тобою, як раніше, – відповів Левко. А потім нахмурився й промовив: – Краще не шукай з нею зустрічей – не хочу, щоб про сестру плітки пішли.
– Левцю, будь ласка, допоможи! – у розпачі вигукнув Лесь. – Мені дуже треба з нею поговорити! Ну, будь ласка! Левусю, якби ти знав, як мені зараз важко! Якщо я не поговорю з нею, то не знаю, як мені жити далі! Благаю тебе! Христом Богом прошу – допоможи!
Але Левко лише заперечливо похитав головою та пішов. Тоді Лесь зняв з пояса свій кинджал з руків’ям з рогу степового сугака й наздогнав хлопчика.
– Він тобі завжди подобався, – промовив він. – Якщо покличеш мені Олесю в гай за містом, то він твій!
Очі Левка загорілися – цей кинджал з прозорим руків’ям був вершиною його хлопчачих мрій. Він дивився на омріяну штучку й вагався. Але спокуса здолала – хлопчик вихопив з рук Леся кинджал і, кинувши «Чекай мене тут!», підтюпцем побіг відпрацьовувати хабар.
Олесю Левко знайшов у кухні саму – вона готувала вечерю. Хлопчик смикнув сестру за рукав, змушуючи нахилитися до нього, і неголосно заговорив: «Там Лесь повернувся. Хоче тебе бачити. Він просив, щоб ти прийшла таємно в гай за містом». Олеся й бровою не повела. Тільки її руки затремтіли так, що вона ледь не впустила горщик, який тримала на рогачу, збираючись ставити його в піч. Вона швидко опанувала себе, поставила горщик на припічок і почала повільно терти руки рушничком.
– Де ти його побачив? – нарешті запитала Олеся.
– Та стояв на повороті в нашу вулицю.
– Передай Лесеві, що завтра вранці я чекатиму його у Фени в шинку. А потім сходиш до Фени й розкажеш їй це все – вона не відмовить мені.
– Сестричко, ти впевнена, що воно тобі треба?
– Треба, Левцю, треба, моє сонечко. Швидше біжи й скажи йому, щоб уранці чекав мене у Фени.
Левко зітхнув і вибіг з кухні.
І треба ж такому статися, що їх підслухала
