впізнав, якщо комусь вдалося вгадати в моїх рисах материні, я хотіла дізнатися про це одразу. Я хотіла з’ясувати, в якому була становищі. Я щодня ходила до Луари й вмощувалась на пласкому камені, де ми з Кассі вудили линів. Стояла на платформі нашого Спостережного Пункту. Деяких Стоячих Каменюк уже немає, але збереглися кілки, на які ми вішали свої трофеї, вінки та стрічки, а також голову Старої Мами, коли ми нарешті її впіймали. Я пішла й до тютюнової крамнички Брассо – там тепер заправляє його син, але старий ще живий, очі в нього чорні, злі й розумні – і до кафе Рафаеля, і до пошти, де поштаркою працює Жінетт Ур’я.
Я сходила навіть до військового меморіалу. З одного його боку під написом «Загиблі за Батьківщину» викарбувані імена вісімнадцяти вбитих на війні солдатів. Я помітила, що прізвище мого батька відкололи, залишивши грубу латку між Дарю Ж. та Фенуй Ж.-П. На другому його боці містилася бронзова табличка з десятьма іменами, написаними більшими літерами. Мені непотрібно було їх читати. Я знала їх напам’ять. Але я вдавала цікавість, знаючи, що хтось обов’язково розповість мені цю історію: можливо, покаже місце біля західної стіни церкви Святого Бенедикта, розкаже про щорічну службу, яку правлять на їхню пам’ять, що ці імена виголошують зі сходинок меморіалу, а потім покладають квіти… Мені було цікаво, чи зможу я це витримати. Цікаво, чи зможуть вони щось зрозуміти з мого обличчя.
Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Так багато людей досі пам’ятають. Так багато людей мають ті самі імена та обличчя. Родини ж залишилися тут – Ур’я, Ланісени, Рамондени, Дюпре. Шістдесят років по тому вони все ще пам’ятають, і старі навчають ненависті молодих.
До мене певний час виявляли інтерес. Таку собі цікавість. Це ж будинок, занедбаний відтоді, як його покинула та жінка, Дартижан. «Я погано пам’ятаю подробиці, мадам, але мій батько… мій дядько…». «Навіщо ви придбали це місце?» – допитувались вони. Воно було як сіль в оці, як чорна пляма. Дерева, які там ще залишилися, наполовину згнили від омели та хвороб. Колодязь забитий камінням і замазаний цементом. Але я пам’ятала ферму охайною, квітучою та галасливою – коні, кози, кури, кролі… Мені подобається думати, що ті дикі кролики, які бігають через північне поле, можуть бути нащадками наших, бо я подекуди помічала білі плями на коричневому хутрі. Щоб задовольнити цікавість суспільства, я вигадала історію про дитинство на бретонській фермі. Пояснила, що купила землю задешево. Прикинулася вбогою та вибачливою. Дехто зі старожилів поглядав на мене з підозрою, думаючи, мабуть, що фермі належало б назавжди залишитися пам’яткою. Я носила чорне й ховала волосся під купою шарфів. Як бачите, я була старою від самого початку.
Незважаючи на це, мене прийняли лише через деякий час. Люди поводилися ввічливо, проте непривітно, а оскільки я від природи не вмію бути товариською – мати називала мене вовкуватою, – так і продовжувалося.
