ворота будинку з флюгерами були відкриті. Посеред брукованого каменем двору бив фонтан; біля ґанку, в палісаднику, сиділа навпочіпки – до мене спиною – і длубалася в землі дівчинка (мабуть, Іринка).
У мої плани не входило бути поміченим і впізнаним. Тому я повільно проїхав уперед, сяк-так розвернувся і все так само повільно рушив назад. А коли порівнявся з воротами, Іринка (а це була вона) підвелася.
Біля її ніг у палісаднику мені привиділося спочатку чорно-пурпурове ганчір’я. І тільки проїхавши кілька метрів наперед, я зрозумів: що це квіти, що вже підросли, з рваним листям і з велюровими чорними бутонами.
Я полишив машину посеред дороги і бігцем кинувся назад.
На подвір’ї нікого не було. Фонтан плювався в небо товстим енергійним струменем. Пам’ятаю, як я, спотикаючись, біг до палісадника. Пам’ятаю, як квіти – а їх було штук сто, не менше – разом обернули до мене бутони. Над землею пронісся не то шепіт, не то зітхання, помножене на число пурпурових стебел. Бутони затремтіли, ніби їх розпирало зсередини, і в кожному з них сидів хтось, пориваючись вирватися назовні…
(Я бачив, як вони лізуть з кожного палісадника. З квіткових горщиків. Як зламують асфальт під вікнами, як пруть з пісочниць на дитячих майданчиках. Як проростає ними моє місто, і всі міста, і будь-який клаптик землі, де живуть люди…)
Я закричав щосили і стрибнув у палісадник, і музика, жахлива музика зла, грянула переможно… Земля під моїми ногами загорілася, бутони – один за іншим – почали набухати, пелюстки затремтіли, і я знав: те, що сидить всередині їх, ось-ось знайде нарешті свободу…
Я прокинувся від власного крику. Сусіди стукали в стіну, а хвилин через двадцять у двері подзвонила міліція.
Сусіди у мене – вже немолоде, дуже пильне подружжя. Якби мене, не дай Боже, хтось убивав серед ночі – злочинцям би сильно забракло часу.
Я пояснив ментам, що мені приснився жахливий сон. Ті пригрозили оштрафувати і мене, і сусідів за помилкову тривогу.
Вони поїхали, а я потихеньку одягся, спустився у двір і хвилин через двадцять зловив на перехресті таксі. Водій спочатку відмовлявся везти мене за місто, але я запропонував йому стільки, що він відразу перестав бурчати.
Я розплатився з ним біля шлагбаума. У будці з розбитим склом було темно і тихо.
Я йшов повз старі покинуті будинки, і повз недобудовані й теж покинуті. Було темно і холодно, а головне – я не знав, що буду робити. Єдине, в чому я був упевнений – зробити що-небудь обов’язково треба! Адже цибулини майбутніх сходів уже посаджені в землю, хоча є ще час до того моменту, коли чорні пелюстки розкриються…
Ключів у мене не було. Я переліз через ворота.
Займався пізній осінній світанок. Палісадник був порожній, якщо не брати до уваги тьмяного опалого листя. Я довго сидів на сходинках між бронзовими бульдогами, потім кілька разів обійшов будинок по колу і нарешті знайшов те, що шукав, – підвальне віконце, решітка якого була незамкнена на замок, а обмотана товстим дротом.
