не належав до цього світу і, переставши прикидатися, не відчув нічого, крім полегшення.
– Гарні слова, – завважив Каллем. А тоді: – Я вас випередив. Чогось так ото і думав, що приїду раніше.
Роланд окинув поглядом ліс обабіч дороги, підвів погляд на смугу темряви, що громадилася в небі над їхніми головами.
– Здається, це не те місце, де?.. – У його голосі промайнула легка тінь питання.
– Нє-а, це не зовсім те місце, де ми з вами попрощаємось, – погодився Джон, пахкаючи люлькою. – Те місце, де все скінчиться, я проїхав дорогою сюди, і скажу вам так: якщо хочете побесідувати, то краще зробити це тут. Бо там ви ні слова з себе не вичавите, будете тіко витріщатися. Кажу вам, нічого подібного я в житті не бачив. – Він просяяв, наче дитина, яка вперше в житті зловила в банку світляка, й Едді зрозумів, що Каллем говорить на повному серйозі.
– Чому? – спитав він. – Що там таке? Нахожі? Чи двері? – Проблиск думки переріс у впевненість. – Це двері, адже так? І вони відчинені!
Джон хотів було похитати головою, та потім наче передумав.
– Може, то й двері. – Він розтягував це слово, аж поки воно не перейшло в зітхання наприкінці тривалого важкого дня: двеееее-і. – На двері було не дуже схоже, проте… угу. Може бути. Чи було то схоже на двері? – Він наче замислився. – Угу. Але, по-моєму, ви, хлопці, хочете побалакати, а якщо ми піднімемося до «Кари Сміхотухи», то балачки не вийде, бо ви станете й дивитиметеся з роззявленими ротами. – Каллем закинув голову назад і розреготався. – І я з вами за компанію!
– Що таке «Кара Сміхотуха»? – спитав Едді.
Джон пересмикнув плечима.
– Ті, в кого є вілли на озері, часто називають свою нерухомість різними іменами. Гадаю, вони так багацько за них платять, що хочуть за свої гроші отримати щось більше. В будь-якому разі Кара стоїть порожня. Вона належить сім’ї з Вашингтона, Маккреям, але вони виставили її на продаж. Щось у них там негаразди. У нього був інсульт, а вона… – Він зробив промовистий жест, наче перехиляв пляшку.
Едді кивнув. У всій цій гонитві за Вежею було багато для нього незбагненного, але певні речі він сприймав без питань. Одна з них – це те, що центром активності нахожих у цій частині світу був будинок на Черепаховій алеї, що його Джон Каллем назвав «Карою Сміхотухою». А коли вони туди дістануться, то побачать біля під’їзної доріжки знак із номером 19.
Він підвів голову і побачив, що штормові хмари невпинно повзуть над озером Кезар на захід. На захід до Білих гір (до того, що в світі, не настільки далекому від того, де вони зараз перебували, майже напевно звалося Дискордією), Шляхом Променя.
Завжди Шляхом Променя.
– Джоне, що ти пропонуєш? – поцікавився Роланд.
Каллем кивнув на табличку за написом «БЕКГАРДТ».
– Я з кінця п’ятдесятих доглядаю за будинком Діка Бекгардта, – пояснив він. – Збіса хороший мужик. Він заре у Вашингтоні, має якісь справи з адміністрацією
