то аж ніяк не через дикість чи – борони Боже – пияцтво, а лише від святочної радості та з люб’язності, щоб якусь хату не позбавити такої паради. А чому? Це треба зрозуміти.
У давні часи, більше як двісті років тому, предки пастухів шукали собі небезпечних пригод, сутичок і – чому би ні? – золота. І врешті вина угорського чи іншого, лиш би було густе, як олія, а не розбавлене водою. За горами, де Карпати закінчуються пагорбами, переходячи в угорську рівнину, стояв на скелі неприступний замок, оточений мурами й розвідними мостами. Там була копальня золота і, як дотепер розповідають, карбували там монети. Тому у нас той замок називався Золота Баня, бо по-угорськи баня означає копальня. Замок той належав великій княжій родині Баторіїв, які уславилися в історії Угорщини та Польщі. Один із них був таким сміливцем, що погрожував самій Москві і нагнав страху її білим царям. Усе це так манило до себе предків наших пастухів. Серед білого дня під проводом молодого ватажка, який звався Довбушем, не звертаючи уваги на гармати і кулі, вони здобули твердиню. Не вчинивши нікому кривди, навантажили золотом коней, насміялися і повернулися в гори.
Як тільки колядники почали згадувати, як молоденький пан Довбуш строго наказав своїм леґіням, щоб під час нападу, борони Боже, нікого в замку не вбити, аби вийти з честю, і як він сам, посміхаючись, відганяв кулі, наче мух, то їм так зробилося на серці, що один за одним стріляли в хаті з пістолетів, подібних на гарматки. І відразу ж в хаті вилітали вікна.
Потім іще згадували, як інші предки напали на місто Кути, бо там цісарські війська разом з урядниками влаштувалися, як у себе вдома. Молоді нападники набудували собі плотів, прибрали їх шкурами диких звірів і так несподівано налетіли на місто розлитою рікою, що цісарське військо здалося. Не зробили кривди нікому. Пили з вірменами, напоїли цісарських вояків, відтак завантажили їх на плоти й відвезли до устя обох рік. Там встановили границю: на тому боці хай буде пан цісар апостольський зі своїм військом, а з цього боку – вільні християни на своїй зеленій Верховині!
Згадуючи про це, знову стріляли колядники і знову вилітали шиби, так що аж часом полонинський вітер влітав до хати, танцював у хаті і незгірше допомагав співати колядникам. З такої радості, якщо добре пішло, тобто якщо святкувалося щиро, то у хатах, у жидівських корчмах і в панських покоях мало залишалося шиб. Десь залатали вікна запасним склом, десь заліпили плівками з волових міхурів, а де-не-де просто позатикали шматами. Нема чого нарікати, видно, що було свято, а свято мусить щось вартувати. Після свят чекали на Боже милосердя і на весну, поки якийсь довго прошений жидівський скляр зглянеться і прийде зі склом у гори.
Часу в хаті перебували, як коли виходило – чи половину дня, чи півночі, чи цілу ніч аж до ранку. Часом уже підганяли один одного, нагадували, що треба йти далі, проте весело бавилися ще і ще. Врешті за сигналом берези трембітар вислизав із хати. За хвильку трембіта, урочисто й гучно проголошуючи кінець коляди, нагадувала, що інші хати ще чекають. А колядники, вже заприязнившись
