у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.
Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.
Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.
Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.
Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.
– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.
– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.
– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.
(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)
А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.
Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.
А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:
– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.
Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.
Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!
Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.
Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.
Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.
Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.
Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.
Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.
– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.
– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.
– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.
– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.
– Я сумніваюся, що він
