style="font-size:15px;"> Стівен Коткін, автор ґрунтовних досліджень, присвячених занепаду СРСР і краху червоних режимів у Східній Європі, оперує концептом «негромадянського суспільства», який розуміє як комуністичні еліти, що керували центром та периферією радянської імперії аж до відмови від комуністичного проекту. Він вважає, що Радянський Союз, подібно до імперії Романових, був демонтований згори, і крах СРСР був ініційований та здійснений елітами в центрі та на місцях. І справді, на вулицях радянських міст не було розлючених демонстрантів, які вимагали б розпуску СРСР. Крах колишньої супердержави стався напрочуд мирно, а надто в чотирьох республіках, де базувалася ядерна зброя: Росії, Україні, Білорусі та Казахстані, що й відіграли вирішальну роль у розпаді. І врешті-решт, доля СРСР була вирішена у верхах. Усе сталося в розпал політичного протистояння за участю перших осіб як Сходу, так і Заходу, котре перетворилося на справжню війну нервів і перевірку мистецтва дипломатії, де на кону стояло політичне, а подеколи і фізичне виживання учасників8.
Головну роль у подіях 1991 року відіграло кілька осіб, які, на мою думку, несуть найбільшу відповідальність за кардинальний і водночас мирний поворот у світовій історії. Зображений світ не однополярний, як після 1991 року, не біполярний, як у роки холодної війни, а радше багатополярний, яким був більшу частину своєї історії і яким стане в майбутньому через збільшення ролі Китаю та наростання внутрішньополітичних і економічних проблем у США. І я враховую не тільки рішення, ухвалені у Вашингтоні та Москві, а й ті, які ухвалювались у Києві, Алмати (як стали називати з 1993 року Алма-Ату), столицях інших радянських республік, що незабаром здобули незалежність. У мене головними персонажами стала четвірка політичних лідерів, які справили чи не найбільший вплив на долю Союзу, на те, що було після його розпаду, і на світ загалом.
Я веду свою розповідь, відстежуючи дії (та намагаючись розкрити підґрунтя цих дій) президента Америки Джорджа Буша – обережного, нерідко підкреслено скромного лідера Заходу, чия підтримка Горбачова й занепокоєність цілісністю ядерного арсеналу не тільки подовжили існування імперії, а й уможливили її безкровний розпад; Бориса Єльцина – грубуватого й бунтівного президента Росії, котрий із нечисленними однодумцями не допустив тріумфу реваншистів, а опісля відмовився збирати воєдино розвалену імперію чи перекроювати кордони Росії, не ставши другим Мілошевичем; Леоніда Кравчука – гнучкого, навіть хитруватого лідера України, який своєю непоступливістю в питаннях незалежності фактично підписав Союзу смертний вирок. Одне з центральних місць у моєму дослідженні посідає особиста драма Горбачова – історія лідера, який вивів країну з тоталітарного минулого, відкрив її для світу, започаткував демократичні процедури та економічні перетворення і так змінив свою державу та світ, що став чужим і тут, і там. Опинившись в епіцентрі подій,
Kotkin,
