Побачила коника:
– Конику, я тебе з’їм!
– Не їж мене, лисичко-сестричко! Я з гір, з верхів, зі снігу зліплений, з того, що не розтає і влітку. Сніг не можна їсти, бо горло простудиш!
– Усе ж я лизну, покуштую.
Метнувся коник навтьоки! Річку перескочив і помчав щодуху, лиш біла грива мерехтить. А лисичка – за ним навздогін. Коник тікає – не втече, лисичка біжить – не дожене. Але в коника тануть сили, утомився він, біжучи з полонини. Вискочив на узлісся, а на узліссі – хата. І хто ж у вікні? Аничка надвір виглядає! Побачила білого коника, вибігла з хати. Лисиця від неї мерщій сховалася в кущах, тільки рудий хвіст майнув.
– Що ти за диво, біле-білесеньке? – здивувалася Аничка.
– Я коник з овечого сиру, мене тато зліпив для тебе. Візьми з’їж мене, бо я смачний!
Зраділа Аничка: це ж тато про неї дбає, бо дуже її любить!
– Який ти, конику, гарний та білий! Може, ти не з сиру, а з сонячного проміння, тому що аж світишся! Я з’їм діжки-бербениці, а тобою буду гратися.
І Аничка дзвінко засміялася. Бо хіба осені довго чекати? Не зогледишся, як і настане. Хіба далеко до Чорногори? Коникові в три скоки. Як же ж добре, що є на світі білі коники з сиру!
Як дощик цвіте
Весна стояла в теплі та в сонці, мов у повені.
– Ми теж – наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовті й променисті.
– Подумаєш! – обізвалися з клумби тюльпани. – Наші квітки гарніші. Ми – як червоні чаші! І в кожній бджола або джміль.
– Ми глянули на світ і здивувалися, що в ньому стільки весни, – мовили низенькі братки. – Тому ми – як здивовані очі.
– Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.
– А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.
– А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.
– А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.
– А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!
Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.
Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.
Іди, іди, дощику!
Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.
Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.
– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!
Дощик ліниво глянув додолу.
– Не піду. Ще подрімаю.
Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько
