старого, то чому вони недостатньо хороші для нього? – резюмував він із упевненістю, що не передбачала арґументів проти.
– Можливо, хлопчик розумніший за нас обох, – зауважила Мейзі.
Це на якийсь час заспокоїло Стена, але після чергової ложки каші він заявив:
– Залежить від того, що розуміти під словом «розумний». Бо є розумні, а є мудрі.
Він набрав іще одну ложку, але нічого більше не додав до цього глибокого твердження.
Гаррі розрізав шматочок тосту на чотири частини, коли слухав, як дядько грає ту ж саму платівку знову й знову щоранку. Він зроду не захищав себе, позаяк було очевидно: Стен уже все вирішив щодо майбутнього Гаррі, ніщо не зможе змінити його рішення. Стен не усвідомлював, що його постійні допікання лише надихали Гаррі працювати ще старанніше.
– Не можна сидіти тут весь день, – наприкінці коментував Стен, особливо коли відчував, що втрачає арґументацію. – Дехто з нас має й працювати, – додавав він, встаючи з-за столу.
Ніхто не заперечував.
– І ще одне, – видихав він, відчиняючи двері кухні. – Ніхто з вас не помітив, що хлопчик розм’як. Він навіть не облизує мою миску з-під каші. Бозна, чого їх там навчають у цій школі.
Двері за ним зачинилися.
– Не звертай уваги на свого дядька, – порадила мати Гаррі. – Він просто заздрить. Йому не подобається той факт, що ми всі пишаємося тобою. І навіть йому доведеться змінити свою платівку, коли ти здобудеш цю стипендію, так само як і твій приятель Дікінс.
– У цьому й проблема, мамо, – сказав Гаррі. – Я не такий, як Дікінс, і починаю задумуватися, чи воно того варте.
Усі мовчки витріщалися на Гаррі, доки не озвався дідусь, уперше за кілька днів:
– Хотілося б і мені отримати можливість учитися в Бристольській ґімназії.
– Чому, дідусю? – вигукнув Гаррі.
– Бо якби я це зробив, то нам не довелося б жити з твоїм дядьком Стеном усі ці роки.
Гаррі насолоджувався своїм ранковим достачанням газет, і не лише тому, що це давало причину звіятися з дому. За кілька тижнів він познайомився з кількома постійними клієнтами пана Дікінса, дехто з них чув, як він співав у церкві Святої Марії, і коли передавав їм їхній примірник, Гаррі часто пропонували горнятко чаю або й навіть яблуко. Пан Дікінс його попередив, що на маршруті трапляються дві собаки; упродовж двох тижнів вони обидві вже махали хвостами, коли експедитор злазив зі свого велосипеда.
Гаррі із задоволенням виявив, що пан Голкомб був одним із постійних клієнтів пана Дікінса, і вони часто мали нагоду перекинутися словом, коли він щоранку привозив примірник «Таймс». Його перший учитель не сумнівався в тому, що учневі не потрібно повертатися до Меррівуда, і додав, що коли знадобиться додаткове навчання, то він зазвичай вільний увечері.
Коли Гаррі повертався до газетного кіоску після свого маршруту, пан Дікінс завжди
