не сполошило, – пояснив Девіс, – а тільки ми надумали звідати, чи правду тобі каже твоє серце. Підемо в Горішню Країну. Може, й ти до нас пристанеш?
– А далебі, пристану, – потвердив Буйний День.
Запитавши жартома, Ілайджа пустив ту відповідь повз вуха.
– Ми хочемо спробувати щастя на Стюарті, – казав він далі. – Ель-Майо казав мені, що як спускався вперше річкою, то бачив непогані мілизни. Ми й хочемо, поки річка замерзла, поколупатись там. Згадаєш моє слово, Буйний Дню, настане час, і то навіть незабаром, коли золото добуватимуть цілу зиму, та ще й сміятимуться з нас, що ми тільки влітку греблися зверху.
Тоді на Юконі нікому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарінок ставав твердий, як камінь, і його не можна було вгризти ні заступом, ані кайлом, тим-то золото добували тільки влітку, щойно земля поволі підтавала під сонцем і можна було її зверху згрібати. А взимку підвозили припас, полювали на лосів, лагодили все потрібне до літньої роботи. Найхолоднішими темними місяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сіті та Сорокова Миля.
– Авжеж, до того йдеться, – згодився Буйний День, – пождіть лишень, поки золото виявиться на горішньому Юконі. Тоді побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати ґрунт, копати шурфи, а тоді йти поземно за верствою? І ніяких підпорок не треба буде, нарінок і болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зі смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футів завглибшки будуть працювати. Я вам без жартів кажу, що йду з вами, Ілайджо.
Той засміявся, узяв попідруч своїх товаришів і рушив був до дверей.
– Та стривайте, я ж направду, – знову гукнув Буйний День.
Усі троє разом обернулись. На обличчях їм видно було й подив, і радість, і недовіру.
– Годі тобі! Не мороч голови, – промовив Фін, спокійний, поважний вісконсінець.
– Санки й собаки мої тут, – відповів на це Буйний День, – отже, у нас два запряги, вантаж поділимо порівну, й буде легше. Доведеться лише спочатку йти помалу, бо мої собаки потомились.
Усі троє очевидячки зраділи, проте ще трохи не йняли віри.
– Чуєш, Буйний Дню, тільки не клей дурня, – шпарко заговорив Джон Гайне. – Кажи до діла. Ти що, справді з нами хочеш?
Буйний День простяг йому руку.
– Тоді краще б тобі йти зараз спати, – порадив Ілайджа. – Ми вирушаємо о шостій. Чотири години лишається тобі на сон, не так-то й багато.
– Може б, відкласти на день, дати йому спочити? – запропонував Фін.
Гарнішева гордість збурилась.
– Не вигадуй! – гримнув він. – Вирушаємо, як сказано, о шостій. Коли вас розбудити? О п’ятій? Гаразд, о п’ятій я вас розбуркаю.
– Краще піди поспи хоч трохи, – поважно порадив Ілайджа. – Хіба ж можна так їхати!
Буйний День натомився, безмежно натомився. Навіть його залізне тіло
