сулії, щоб покропити нашу згоду.
Я згадав червоне вино на італійському ранчо й здригнувся. Віскі та пиво були мені не такі гидкі. Але Королева устричних піратів дивилася на мене з недопитою шклянкою в руці. Я був гордий. Мені було лише п’ятнадцять років, але я не хотів виявити менше мужності, ніж вона. До того ж тут і сестра її, і місіс Гедлі, і молодий устричний пірат, і портовий щур з чорними бакенбардами, і всі зі шклянками в руках. То хіба я мокра курка? Ні, тисячу разів ні! На тисячу шклянок, ні! Отже, я перехилив свою шклянку, як і подобає чоловікові.
Француз-Франк був задоволений з продажу, і я дав йому завдатку двадцять доларів золотом. Він налив ще вина. Я знав, що у мене міцна голова, і я був певний, що зможу пити з ними хоч тиждень. Вони мене не переп’ють; до того ж вони вже перед тим чимало вихилили.
Ми почали співати. Павук проспівав: «Бостонський злодій» та «Чорна Лулу». Королева проспівала: «Хотіла б я бути маленькою пташкою», а її сестра Тес: «Вітайте гарно мою дочку». Веселість зростала й робилася бурхливою. Я спробував проминути кілька шклянок, і це пройшло непомічене. Потім, стоячи та східцях, висунувши голову та плечі на палубу, зі склянкою в руках, я вихлюпував вино за борт.
Я міркував приблизно так: цим людям подобається це гидке вино. Добре, хай собі. Я не можу сваритися з ними із-за цього. Моя чоловіча гідність примушує мене погоджуватися та удавати. Але я не вип’ю більше, як треба.
Королева почала кокетувати зі мною, останнім рекрутом піратського флоту і не якимось підручним, а господарем і власником. Вона вийшла на палубу подихати повітрям і потягла мене із собою. Мені й не снилось, а вона, безперечно, знала, що Француз-Франк від ревнощів аж лютує там, унизу, в каюті. Швидко до нас пристали Тес, і Павук, і Боб, і місіс Гедлі та Француз-Франк. І ми сиділи тут за шклянками в руках та співали тоді, як сулія з вином ходила навколо, а я був єдиний тверезий поміж них.
Я почував таку насолоду, якої ніхто з них не в силі відчути. Тут, у цій атмосфері богеми, я не міг не бачити контрасту між цим днем та вчорашнім, коли я стояв біля своєї машини, задихаючись у спертому повітрі та повторюючи, без кінця повторюючи, з максимальною швидкістю, низку механічних рухів. А тут я сиджу зі шклянкою в руці в затишній атмосфері товариства, з устричними піратами, які не хочуть бути рабами рутини, що глузують з обмежень та законів, що важать своє життя та волю у своїй руці. І це завдяки Зеленому Змієві я попав до блискучого гурту вільних душ, які не визнають ані страху, ані сорому.
Передвечірній морський вітерець освіжав мені легені та кучерявив хвилями середину протоки. Повз нас пройшла пласкоденна шхуна, сурмлячи, щоб відкрили розвідного моста. Резл Дезл загойдалася на хвилях, що пішли за баржею, яку шхуна вела на буксирі. Від комори тягли в море баржу з цукром. Сонце ховалося в кучеряву воду, і життя було прекрасне. Павук співав:
– Лулу, чорна Лулу!
Де ти пропадала?
– Я в тюрмі сиділа
Та й чекала,
Все тебе, коханця,
