для майбутньої статті про шропширських овець у Каліфорнії та північно-західних штатах.
– Я б вам не радив морочитися з вибором, – сказав він Теєрові ще за десять хвилин. – Вони тут усі один в одного. Ви можете цілий тиждень вибирати свої десять вагонів, і вони будуть однаково не кращі, ніж набрані вряд.
Форестова певність, що баранів буде куплено, і спантеличила Теєра, і, разом з переконанням, що такого добірного товару він ще зроду не бачив, підштовхнула збільшити замовлення з десяти до двадцяти вагонів. Уже в більярдній Великого будинку, натираючи крейдою кия, щоб докінчити перервану партію, він сказав Нейсмітові:
– Це я вперше у Фореста. Їй-бо, він справжній чарівник. Я досі закуповував овець на Сході, але ці шропшири мені сподобались. Ви завважили, що я подвоїв замовлення, еге? Мої айдахські покупці їх з руками відірвуть. Мені, власне, прямо замовлено тільки шість вагонів і, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мій клієнт, побачивши цих баранів, не схоче подвоїти замовлення, а по решту не збіжиться ціла юрма, то я нічого не тямлю у вівцях. Оце товар! Як вони не підіб’ють угору все айдахське вівчарство… то Форест не скотар, а я не купець.
Коли загримів гонг, скликаючи до їдальні обідати – в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореї, дзвонили, тільки маючи певність, що Пола вже не спить, – Дік вийшов на велике подвір’я, до гуртка молоді біля водограю із золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води підсачкою одну надзвичайно гарну, мов квітка, велику і яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями – Пола вирішила пересадити її на розвід до окремого басейна у своєму таємному дворику. Сама Пола, її сестри Лут і Ернестіна та Вейнрайтова сестра Рита на всі лади підказували й командували, що та як йому робити.
У веселій метушні, під регіт і вереск рибину таки спіймано; її пересадили в цебрик і віддали садівникові-італійцеві, який чекав осторонь.
– Ну, а ви чим можете похвалитися? – вгледівши Діка, зачепила його Ернестіна.
– Нічим, – невесело відмовив він. – Ранчо стає пусткою. Завтра триста розкішних бичків-річняків відпливають до Південної Америки, а Теєр – той, що вечеряв з нами вчора, – забирає двадцять вагонів баранів. Це не я маю хвалитись, а Чилі та Айдахо, з чим я їх і поздоровляю.
– А ти саджай більше жолудів, – засміялась Пола, обіймаючи сестер за плечі, й усі три усміхнено втупились у нього, дожидаючи нової неодмінної витівки.
– Ой, Діку, заспівайте вашу пісню про жолуді, – попросила Лут.
Дік поважно захитав головою.
– У мене є краща. Благочестива. Геть побивав Червону Хмару і його жолуді. Ось послухайте! Це співає школярка з Іст-Сайду[20], вперше зроду попавши за місто на прогулянку зі своїм класом недільної школи. Вона ще зовсім маленька. Послухайте, як вона недомовляє!
І він гаркаво заспівав:
У рлічці виблискує рлибка,
На дерлеві пташка цвірлінька.
Хто плавати рлибку навчає?
Хто
Іст-Сайд – район у східній частині Нью-Йорка, населений переважно біднішим людом.
