з амбіціями та бажанням повітряних сил, морського флоту, різних армійських об’єднань, загалом усіх партнерів коаліції та політичного керівництва Вашингтона. Наприклад, найкращому в американській армії підрозділу легкої піхоти – вісімдесят другій повітряно-десантній дивізії – довелося лише підтримувати французькі бронетанкові сили та піхоту, тож дивізійне командування було дуже не задоволене цим рішенням. Вісім тисяч американських моряків чекали на кораблях висадження десанту на пляжах міста Кувейт, але його не відбулось. То була диверсія. Командири авіації очікували наказу продемонструвати стратегію бомбардувань, адже вони вірили, що перемогу у війні забезпечать лише бомбардування Багдада, тому висловили рішучий протест, не бажаючи бути лише підтримкою для наступальних наземних військ. Міністр оборони Дік Чейні хотів завершити місію значно меншими силами й розробив детальний альтернативний план атак. Принц Халід, у коаліції командувач військ Саудівської Аравії, наполягав на участі у плануванні короля Фахда, проте Шварцкопф переконав президента Буша в тому, що Сполучені Штати повинні мати цілковитий контроль над стратегією та плануванням.
Переслідування протиборчих цілей, спрямування ресурсів на завдання, не пов’язане з головною метою, пристосування несумісних інтересів – розкіш великих та могутніх, проте вони не застосовують гарної стратегії. Попри все, більшість організацій не створюють гарних стратегій. Натомість вони складатимуть, наче до пральні, списки гарних бажаних результатів і водночас нехтуватимуть потребами справжньої конкуренції, координуванням та зосередженням власних ресурсів. Гарна стратегія вимагає керівників, що хочуть та здатні сказати «Ні» поширеним діям та інтересам. Стратегія містить радше те, чого організація не робить, ніж те, що вона робить.
Розділ другий
Виявлення сил
Друга природна перевага багатьох гарних стратегій – це розуміння нових джерел сили та слабкості. Відмінна або нова точка зору може виявити безліч нових переваг та можливостей, а також уразливі місця чи загрози.
Камінь із пращі
Приблизно 1030 року до н. е. вівчар Давид переміг воїна Голіафа, коли той виступив з рядів філістимлян та кинув виклик армії царя Саула, що тремтіла від жаху. Голіаф був десятифутового зросту, його спис був товстим, наче вал ткацького верстату. Його бронзова збруя та шолом виблискували на сонці. Давид був ще маленьким, щоби бути солдатом, як його брати, проте дуже хотів битися з велетнем. Саул переконував його, мовляв, підрости трохи, адже Голіаф – досвідчений ветеран, проте хлопець був непохитним, і, зрештою, цар дав йому обладунки. Вони були важкими, і Давид від них відмовився, рушивши на битву в одязі вівчаря. Підходячи до Голіафа, він підняв із землі камінь та вистрілив у нього зі своєї пращі. Камінь влучив Голіафові в чоло, і воїн помер на місці. Давид наблизився до Голіафа та відрубав воїну голову його власним мечем. Філістимляни кинулись урозтіч.
