побегу туда, за речку.
– Зачем? – Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Він вирішив ставити запитання, які самі собою витікали зі сказаного.
– А затем! Оні ж тоже повилазілі.
– І што?
– А то! – Підполковник починав потроху сердитися, набридливий співрозмовник явно потрапляв своїми запитаннями не в тему. – Оні ж там не в парадках похоронєни. Шлємофони обгорєлиє, у одного полголови снесло, у другого ног нету по колені. Я ж не могу позволіть, шоб і оні на парад попьорлісь!
– А, ну да, правильно… – Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.
– Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што новая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своєво лабаза… Добро?..
Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодною частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.
– Скоро світанок… – Прошепотів Марко в саме вухо Янові.
– Не так-то й скоро, – Відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.
Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше – із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.
Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.
– Усе. Більше й алкаші не видобувають, – Він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.
– Може, потроху линяти будем? – Ян подивився через плече на Марка знизу догори. – Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. – Він спробував усміхнутись, але тільки скривив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.
Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно – Думки були ясними й чіткими.
– Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити… – Він затнувся, спостерігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову
