ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пішов позвонить, визвать наряд і «скору помощ». А ви посидіть спокойно, не шевеліться, бо, може, у вас є які-то внутрєнні поврєждєнія…
Червоний туман в голові потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, і в паху теж тупо ворушився біль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на свої долоні – на пальцях була кров і видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лівим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав від болю – брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.
«Швидка» чомусь довго не їхала. «Чи в них там бензину нема?» – поміркував уголос Самчук. Зате міліційний уазик з’їхав з асфальту й криво-косо пришвартувався під липкою обіч лавки. Звідти вийшло двоє сержантів і Самчук, перемовляючись явно по темі недавнього інциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» – після цієї фрази Миколи Івановича обоє сержантів подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацію. Самчук же підійшов до Миколи Івановича.
– Ну, шо з ним? – питання звучало доволі байдуже.
– Вроді сильно получив… – Микола Іванович теж не випромінював надмірних емоцій.
– Ну то шо будем дєлать? Везем на обслєдованіє? Бачиш, шо «скорої» нема до сих пір. Ідіть сюда, як то вас, Шлойма Васильович…
Письменник Ецірван, не зовсім тямлячи себе, був підсаджений до уазика, й Самчук, обійшовши тупориле авто, сів на місце водія. Крекнувши, витис зчеплення, і машина, жбурнувши заднім колесом кілька грудомах під ноги Миколі Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, у бік чортового колеса й виїзду на Московську-Степана Бандери.
Виїхавши з парку попід колишньою станцією переливання крові, авто звернуло ліворуч, подалі від Стіни, й кількома віражами у проїжджі двори подолало ще пару великих кварталів, вискочивши між дитсадком і котельнею просто перед масивом корпусів водного інституту. Територія інституту охоронялась, тож Самчук мусив показати червоненьку книжечку, й брами перед ними розчинилися. За спинами гуртожитків, навчальних і дослідницьких корпусів уазик повз стадіончик пролетів аж до фасаду медучилища, частково повторивши тридцятилітньої давності шлях Шлойми й Облі в міський морг. «Ну, зараз мені у морг ще рано…» – подумав Ецірван, прикладаючи до брови знайденого в кишені джинсівки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бік, а перетнувши автотрасу, погнав під гору, лишаючи середній спеціальний учбовий заклад ліворуч. Шлойма ще встиг зауважити постаті студенток на лавках під вербами навколо навчального закладу. «На „дєвочок“ задивляєшся!» – любила примовляти в таких випадках Оксана. Від згадки про дружину клубок тривожних відчуттів-передчуттів знову заворушився десь під дихалом, у яке, на диво, під час бійки так ніхто й не потрапив.
Ще
