потерял самое дорогое на свете. Его обманули! Он никогда больше не увидит цветок своей жизни – любимую Лулу, которая спасла ему жизнь, а он – мужчина – не смог защитить дорогую сердцу женщину.
– Гребите, черт бы всех побрал! Гребите в бухту! – заорал он на ни в чем не повинных людей.
Кавитти нашел на берегу лодку, оставленную им ночью с товаром: она была пуста. В глазах флорентийца появились слезы.
– Мы должны найти Лулу, – с трудом выдавил из себя Кавитти и отправился в скалы. Мужчины последовали его примеру.
Невдалеке от лодки Кавитти нашел грот, переходящий в пещеру. В глубине пещеры виднелось тусклое свечение. Пройдя на свет, который с каждым шагом становился все ярче, он оказался на другой стороне мыса. Внизу около моря росла одинокая сосна. К дереву была привязана Лула, – закончил свой рассказ Валерий Павлович.
– Я знаю этот сквозной грот. Он действительно находится в Разбойничьей бухте недалеко от Судака, но эту историю про Лулу и Кавитти слышу впервые, – проговорил я, вспоминая родные края.
Заканчивая эту удивительную историю, мне остается лишь добавить, что во Флоренцию молодая пара прибыла с пополнением: по дороге Лула родила прекрасного мальчика – будущего путешественника и успешного торговца.
Специальная номинация «Классика литературы на языках народов СССР». На украинском языке. Рассказ.
Я лишився майже всіх друзів не тому, що зробився туговухий в армії після невдалого приземлення з парашутом, а через алкоголь. Раніше я теж не дуже жалував «зеленого змія», а тепер охолов до нього настільки, що, коли траплялося застілля з приводу і без, пив тільки те, що було безалкогольне на столі. Виходить, що травма дала мінус не тільки в барабанні перетинки, але і в дарах Вакха. Якщо від першого не можна радіти, то друге мене цілком влаштовувало.
Після довгого лікування і вимушеного неробства в госпіталі мене виписали відразу на громадянку, тобто достроково комісували з армії. Довелося відростити довге волосся, щоб закрити шрами від безлічі хірургічних втручань і заодне замаскувати слуховий апарат за вухом.
На честь приїзду сина мої батьки влаштували пишне гуляння, запросивши родичів та друзів. Перед першой чаркой реакція гостей на моє потягування лимонаду булла традиційна: «Щасливий той, хто вина не п'є, тому пий воду – вода не збентежить розуму», а вже десь після третьої: «Не п'єш – отже хворий, або падлюка». «Я не хворий!» – доводилося миттєво реагувати мені, що викликало дружню сміхотню: «Ха-ха, тобто…».
Друзі, однак, на свої гулянки запрошували. Щоб дуже не вирізнятися, почав симулювати вживання, адже для веселощів у мене і свойого захвату вистачало. Згодом цей номер перестав проходити, і мене все рідше закликали на вечірки, мовляв, п'яному гусаку твереза свиня не товариш. Я не ображався, бо знав, що п'яний тверезого не любить, як дурний розумного. Залишився один щирий прѝятель – Серьога, якому було по цимбалах п'ю я, чи ні.
Молодий
