довго щось кричав у слухавку, яку здивована і перелякана мати відставила від вуха на безпечну відстань, і з його плутаного монологу поволі прояснялося, що цим ланцюгом він хоче обгородити могилу матері, але ніяк не може визначитися з остаточним дизайном, замовляє то одній фірмі, то іншій, а вони «гроші дерут, а ніц не роблєт», але то все не важливо, він не має наміру заощаджувати на такій потрібній справі.
Тому хай ланцюг поки що лежить у нас, а коли приїде батько і вже будуть усі сегменти вкупі, то вуйко Стефко теж приїде, і вони разом віднесуть ланцюг на цвинтар і зроблять «все як тре».
Після цього минуло кілька років, надійшло ще з десяток пачок, Сарона поїхала вчитися до іншого міста, а одного разу, коли вони з мамою пішли на цвинтар поприбирати на могилах бабусиного брата і його дружини, як це робили щороку, Сарона ще здалеку побачила монструальну конструкцію на могилі матері вуйка Стефка. Окрім масивного ланцюга, могилу оздоблював ще мармуровий пам’ятник, який зображав стареньку в хустці і з котом на колінах. Голови жінки і кота були непропорційно великими, а очі моторошно виряченими. Цей пам’ятник кидався в очі з будь-якого куточка невеликого сільського цвинтаря. Він сильно контрастував із рештою могил, був якимось чужорідним тілом посеред цих простих неструганих дерев’яних хрестів, живих квітів, тінистих дерев. Якщо раніше Сарона любила бувати «на могилках», як називала цвинтар бабця, ставлячи наголос на «о». Тут було дуже сонячно і зовсім не моторошно, як це часто буває на інших цвинтарях. Сароні подобалася простота дерев’яних хрестів, які виготовляв єдиний сільський столяр, а перед ним – його батько і дід, які теж були єдиними сільськими столярами. Але тепер атмосфера тут змінилася. І що саме в ній змінилося, Сарона зрозуміла лише згодом, через кілька років, коли моду на монструальні пам’ятники та ланцюги почали наслідувати інші родичі померлих, переносячи до села стилістику сучасних цвинтарів, моторошних і потворних у своїй випнутій напоказ безликості.
Потреба дистанції
Все почалося з роздратування, причини якого їй досить складно було пояснити і яке охоплювало її несподівано, у ситуаціях, що досі видавалися цілком звичайними і не викликали якихось особливих емоцій. Наприклад, у невеличких чергах, коли Сарона заходила на пошту і ставала за кимось, терпляче очікуючи, коли касирка виконає трудомістку операцію, необхідну для придбання конверта, надсилання рекомендованого листа чи оплати послуг. Численні заповнені вручну бланки, тривалі маніпуляції на старенькому комп’ютері, зникання кудись у нетрі підсобки, вишукування у потаємних шухлядах менших і більших поштових марок, печаток, усе нових і нових бланків. Сарона ставилася до цього насиченого одночасно флегматичністю і агресією світу зі співчуттям і повагою, намагалася не нервуватися в очікуванні, бо ж касирки ні в чому не винні, не вони вигадали цей складний паперовий космос. У котрийсь із моментів такого очікування обов’язково мусив з’явитися хтось третій і цим створити
