теличка, бо по-іншому сім’ї довелося б сутужно.
Одного разу з вищих партійних інстанцій прийшло розпорядження познімати хрести з пагорба під тим самим лісництвом, де дід любив збирати ожину. Ці три хрести, під якими розташована ділянка дороги з поганою славою, стояли там «завжди», як говорила баба, і вважалося, що вони захищають село від недоброї сили. Але під час низки антирелігійних заходів їх вирішено було зняти. Місію доручили викладачам тракторного училища. Батько Василя Лепка разом із трьома іншими викладачами пішли виконувати наказ, а діда баба закрила на горищі.
– Божа кара страшніша за совєтів, – вирішила баба, і дідо, який попри свою теорію про «ноль і фазу» звик в усьому слухатися баби, просидів усю операцію на горищі.
Розповіді про це супроводжуються в селі звичними в таких випадках фольклорними аксесуарами – небо потемніло, набігла хмара, піднявся сильний вітер, і добряче підпилі для сміливості партійці вмить протверезіли та налякалися. Вітер не давав їм підійти близько до хрестів, руки трусилися, ноги підгиналися, по спинах лився холодний піт, але вони таки впоралися з партійним завданням.
Партія їх не забула, і через якийсь час їх було нагороджено новісіньким «Москвичем», який вони всі дружно поїхали забирати з Москви. Як саме збиралися поділити на чотирьох розкішну білу машину зі шкіряним салоном – продати чи користуватися по черзі, – невідомо. Але до цього справа так і не дійшла. Після приїзду з Москви друзі довго «обмивали» подарунок, а бажаючі подивитися на небачене чудо сходилися з усіх довколишніх сіл. І от одного разу, добряче напідпитку, всі четверо сіли в автомобіль і поїхали кататися. Але далеко від’їхати не встигли – на тій самій ділянці траси, про яку саме відтоді пішла погана слава, вони не впоралися з керуванням і розбилися на смерть, машина кілька разів перевернулася, падаючи з гори, а потім спалахнула і вибухнула.
Відтоді усі члени родин цієї четвірки гинули тільки під колесами автомобілів і переважно на тому самому місці. Василь Лепко став сьомою жертвою.
– То є Божа кара, – суворо стиснувши губи, прокоментувала подію бабця, і Сарона відчула глибоку вдячність до неї за те, що свого часу вона не випустила діда з горища.
Сарона успадкувала бабину поставу, яка, попри ціле життя, проведене на грядці, була по-аристократичному випростаною, бабину гордість, яка навіть тепер, коли їй було вже за вісімдесят, не дозволяла приймати допомоги з рук онуків. Щоразу, коли Сарона привозила їм продуктів, баба довго сварила її за марнотратство і намагалася запхнути до кишені зім’яті десятки зі своєї пенсії. Матеріальні амбіції баби з часом не зменшилися, як це часто трапляється з іншими старими людьми, пригніченими злиденністю пенсіонерського виживання. Баба уважно стежила за прогресом і щороку підвищувала рівень комфорту у своїй старенькій хаті.
Спершу там провели газове опалення, і старенькі, ручної роботи п’єци тепер були таким же
