Німеччини значно пізніше. Навіть значно пізніше зубної пасти Colgate, тому німці досі вимовляють назву цієї пасти якось дуже схоже до наших колгот, тільки з іншим наголосом.
Тепер інтерсіті «Краків – Берлін» не лише їздить повільніше, він ще і запізнюється часом, як от тепер, на сорок хвилин. Не знаю, що думають з цього приводу двоє комп’ютерників з азіатськими рисами обличчя, які сидять навпроти мене і читають якісь фахові журнали. Мабуть, вони сильно нудяться, бо дуже радіють східному німцеві, який приєднується до нас після того, як потяг нарешті перетинає західний польський кордон. Німець із прикордонного міста Коттбуса (що його часто називають не місцем проживання, а діагнозом, і саме завдяки такому от типу мешканців) коротко представляється і жвавою англійською починає нарікати на німецьке безробіття. Їхня розмова заважає мені читати, та й про німецьке безробіття, як і про всі труднощі, з цим пов’язані, я знаю, здається, більше, ніж мені потрібно. Не те щоб я не співчувала безробітним німцям, а особливо східним, зовсім навпаки, просто інколи мені здається, що без цієї теми не обходиться жодна розмова німецькою, так ніби немає інших, приємніших тем. Але німці люблять скаржитися на своє життя не менше, ніж українці. І це одна з небагатьох їхніх спільних рис, хоча українці тут можуть похвалитися значно ширшим тематичним спектром.
Але, можливо, моє враження не об’єктивне і викликане тим, що я жодного разу не відчула себе таким-от безробітним німцем із Коттбуса, якому, щойно він називає своє місце проживання, всі відразу ж починають співчувати.
Напевно, це трохи схоже на відчуття, коли після кількох годин приємного спілкування з якимись випадковими попутницями, наприклад, американськими бабусями польського походження, раптом витягаєш на кордоні свій паспорт, і в засмаглих обличчях бабусь щось міняється. Міняється майже невловимо, але ти добре усвідомлюєш, що розмова після цього вже не буде такою ж невимушеною, як раніше. А щойно ви минаєте кордон, як бабусі роблять такі ж співчутливі і всерозуміючі міни, кивають так само поблажливо і відсторонено, як комп’ютерники східному німцеві з Коттбуса, і ти розумієш, що розмова просто приречена зациклитися на візах, нелегальному безробітті і тому, як усе погано в цій проблемній Східній Європі. А самим бабусям доведеться робити над собою шалені зусилля, щоб стриматися до самого Берліна і не висловити все, що вони думають про цих зайд із України, які тільки і мріють про те, щоб сісти на шию європейським платникам податків і потім нічого не робити до самої пенсії, як мріяли свого часу вони самі, коли нелегально тікали на Захід. Якщо уявити собі, як перетинали кордон у часи «залізної завіси», всі теперішні нарікання на візові складнощі виглядають так само жалюгідно, як розповіді безробітного з Коттбуса у порівнянні з аналогічними проблемами його ровесника з якого-небудь Стрия.
Щоправда, азіатської зовнішності комп’ютерники, які мешкають у Лондоні, хоча тепер подорожують до Нюрнберґа, здається, цілком задоволені своїм товариством. Завдяки німцеві вони усвідомлюють нарешті, що тітонька з динаміка, яка вже кілька разів вибачилася за спізнення потяга, не жартує, і потяг таки спізниться, причому інші потяги, з якими обслуга нашого інтерсіті намагалася зідзвонитися, не зможуть так довго чекати, а отже, лондонським комп’ютерникам доведеться внести корективи у маршрут своєї подорожі. На кілька хвилин німець замовкає і досить швидко знаходить у зошиті зі своєї течки інші залізничні сполучення для співрозмовників, а потім знову повертається до теми безробіття, і за кілька хвилин я довідуюся, що сам він також працював комп’ютерником у Лондоні, але контракт йому не продовжили і це несправедливо. Я полишаю марні намагання зосередитися на прочитаному і сприймаю цей монолог як можливість вдосконалити свою англійську. Моя самооцінка у процесі цього вдосконалення трохи зростає, хоча я свідома, що це не зовсім об’єктивне враження, адже я так часто чула про німецьке безробіття, що напевно змогла б частково зрозуміти розповідь про це навіть якимось марґінальним тайським діалектом.
Нарешті ми щасливо минаємо усі перепони на шляху поїзда, пов’язані з інтенсивною забудовою новоприєднаних земель. Ці перепони виявляються дуже навіть реальними і зовсім не метафорою із культового колись німецького фільму «Життя – це будівельний майданчик». Як мені й радили, я виходжу на східному вокзалі, піднімаюся на ескалаторі, ретельно читаю всі записані на картці інструкції, згідно із якими уже за кілька хвилин я опинюся на Александерплятц.
Аби подовжити задоволення, підходжу до жіночки у шкірянці, майже такі ж носять мої співвітчизниці її віку, і питаю, як проїхати до Александерплятц, хоча добре знаю як. Але мені подобається вимовляти цю назву, подобається усвідомлювати, що це місце справді існує, його не вигадав Альфред Дьоблін, і щойно я вийду назовні із темної підшлункової метро, мені назустріч відразу ж вискочить із-за рогу який-небудь сучасний Франц Біберкопф, «людина, яка руйнує всі міфи».
– Іди за мною, я покажу тобі, де сідати, – діловито мимрить жіночка, зловживаючи діалектним «дат» і боязко тримаючись за торбу. – Але вважай у метро на сумку, бо як свиснуть, то вже свиснуть. Не люблю я це місце, на закупи ходжу не сюда.
