ле за мить з її кутка знову долинуло відразливе шелестіння поліетилену, привертаючи небажану увагу.
Двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах і з давно не чесаним волоссям весь час сновигав по кімнаті, не знаходячи собі місця. Він пробував сідати на різні стільці, але одразу підскакував з них, наче його вкусила якась невидима істота, і, злякано озираючись, поспішав до іншого стільця. Там історія повторювалася знову, і так кілька разів по колу.
Красива чорноволоса жінка невизначеного віку в шкіряній лакованій куртці і таких же штанцях до колін спокійно читала маленьку книжечку, на обкладинці якої гордовито красувалося: «Статеві стосунки після розлучення: бути чи не бути?». Вона ні на що не звертала уваги, жадібно перегортаючи сторінку за сторінкою, неначе поставивши собі за мету обов'язково дочитати цю книжку саме зараз, до початку роботи групи.
Біля входу сидів, поклавши ногу на ногу, зовсім молодий хлопець, особливо нічим не примітний, хіба що роздовбаними і брудними кросівками. Ані на мить не відриваючись від свого мобільного телефону, він клацав великим пальцем по клавіатурі і з переможним виглядом відправляв комусь численні СМС-ки. Йому тут-таки приходили меседжі у відповідь, і щоразу, прочитавши чергове послання з того боку невидимого комунікативного простору, він крізь зуби шепотів масні матючиння, які було чутно на всю кімнату.
Поруч з хлопцем сиділа, наче натягнута струна, молода жінка у чорному в'язаному костюмі. її погляд давно завмер на одній точці десь на стелі, а по гарному блідому обличчю повільно стікали поодинокі сльози. Вона й не думала їх витирати, бо, вочевидь, знаходилася зараз дуже далеко. Далеко від усього на землі. І кожен, хто дивився на неї, бачив, як крізь її блакитні очі по краплинці витікала поранена душа.
Був у цій групі й новенький – Антон. Це було його перше відвідування групи. Він байдуже спостерігав за всім, що тут відбувалося, а в його голові пульсувала одна-єдина думка: навіщо він тут? Це добре читалося на його смаглявому обличчі, по якому бурхливими хвилями прокочувалися виразні східні вилиці, а бліді губи були стиснуті в тонку нервову лінію. Його очі, в яких колись однієї миті потонув всесвіт, мовчали.
Нарешті двері до кабінету лікаря прочинилися, і з них до загальної кімнати буквально випурхнув Олег Петрович – чепурний і якийсь занадто елегантний психотерапевт, що опікувався душевним здоров'ям усіх цих людей. Олег Петрович посміхнувся, обвів ласкавим поглядом пацієнтів і кілька разів поплескав у долоні.
– Отже-отже! Радий вас усіх бачити! Степане, Клавдіє, Іване, Маргарито, Олександре, Валеріє, і вас, Антоне. Одразу хочу познайомити групу з нашим новим відвідувачем – це Антон, який саме сьогодні приєднався до нашої групи. А вас, Антоне, я хочу попрохати, аби ви спробували відчути себе тут у колі друзів. Оскільки у вас сьогодні перше відвідування, ви можете сісти, де вам більше подобається, і послухати, поспостерігати, чим ми тут займаємося. Не обов'язково одразу брати участь у розмовах, просто не напружуйтеся і намагайтеся відчути себе частиною нашого маленького товариства. Ми не так давно об'єдналися в групу, всього лише кілька тижнів, тому я сподіваюся, що ви дуже скоро освоїтеся і познайомитеся ближче з іншими нашими відвідувачами…
Олег Петрович сів на стілець, трішечки послабив краватку і ще раз обвів посмішкою усіх присутніх.
– Отже-отже! Прошу уваги, шановні! Минулого разу ми з вами намагалися завести більш тісні знайомства одне з одним, поспілкуватися, поговорити на вільні теми і врешті розказати одне одному, поділитися з усіма, що турбує кожного з вас. Ми всі знаємо, що відвідувачів цієї групи об'єднують схожі проблеми… Я теж колись переживав подібний стан. Тому тепер я стараюся допомогти вам подолати ці болісні відчуття. І сподіваюся на вашу підтримку! Ви самі повинні захотіти вибратися з цієї прірви. Тільки самі. І лише за цієї умови наше лікування буде вдалим… Але, як то кажуть, ближче до тіла. Минулого разу ми зупинилися на тому, що кожен має розказати нам усім свою власну історію. Отже, будь ласка, почнемо з вас, Степане.
Олег Петрович замовк, світячи білозубою посмішкою у бік чоловіка в темному пожмаканому костюмі, що з якоюсь тваринною насолодою колупався в носі. Чоловік прибрав руку від обличчя і зацьковано обдивився довкола. Він мовчав. Так минуло кілька важких хвилин.
– Отже-отже! Степане, якщо ви не хочете говорити, не треба! Але ви відвідуєте групу з першої зустрічі, а ще не промовили жодного слова. Так не можна, адже ви прийшли сюди лікуватися, спілкуватися з іншими, ділитися своїми відчуттями, зрештою, вилити нам усе своє горе. А ви мовчите. Цим вашим упертим мовчанням проблемі не зарадиш, хіба що іще глибше заженете своє горе всередину. Вам треба, навпаки, більше говорити з людьми, більше бути у спільноті, не замикатися у собі. Повірте, так буде легше і вам, і нам!
– Я сюди прийшов не за власним бажанням. Мене здали сюди ті кляті виродки – мої діточки! – раптово вигукнув Степан.
– Ну, пане Степане, що ви таке кажете! Вони не здали вас, а привезли підлікуватися.
