озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є – за ним теж тяглася золота смуга.
– Так-так, усе вірно.
– Скільки?
Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма – слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:
– Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?
Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрість.
– Ану накажи йому щезнути.
Кирин наказав – і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»
Дідька лисого! Слід залишився.
– От і добре.
«Знову знущається…»
– Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато – і тих, і других.
– Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.
– І се правда, тяжкі часи.
– Ось такий колір, – Драгон показав пальцем на іржаву смугу, – я бачив уже раз.
– Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай – одна з них рахман.
«А в них усе, неначе у дзеркалі».
– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.
– Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.
– А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?
– Сходи туди й запитай у мого рахмана!
«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»
У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла – звичайно язики полум’я викликають танок тіней).
Дух пішов назад – не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:
– А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.
З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.
Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.
– Боян, – напівствердження-напівпитання.
«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребує».
Утім, дівчинка не була схожа на перелякану – і на таку, що вже нічого не боїться, – теж.
«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком – хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.
– Дольх! Майн дольх!
Драгон, як і майже всі молдовські купці, знав десь дві-три сотні німецьких слів – у сусідній Трансільванії це одна з державних мов, на княжій службі чимало німців.
«Дольх
