– безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.
«Ображаєш».
– Та бачу, що ти весь час на полюванні.
«А як же інакше? Або ти полюєш, або на тебе». Знову рука у волоссі.
– Зовсім мислителем став.
«Знати не знаю, хто такі мислителі, але що нас колами носять, так це точно. Мені й визирати не треба».
– Не колами, а петлями. Слуги перевіряють, чи не стежать за нами.
«А самі-то вони перевірені? Звідкіля я знаю, що тут слуг підкуповують?»
– Та звідти ж, звідки і решту всього. Ці нібито вірні. Але взагалі намагайся не говорити зайвого.
«А говориш Ти, Пані. І зайве, і незайве. Я й рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.
– Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.
«Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».
– Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.
Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.
Пані. Північний діалект. До речі, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразів на обличчях, їх така думка вже відвідувала. Бо саме ці, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсім непоганих мечників, і не могли не втямити, що двоє з чотирьох убиті моїм стилетом. Ну, а хлопчика вони тільки-но бачили в дії.
…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…
Пані. Острів – з гротами, місце для розваг аристократії. Озеро та скелі справді штучні. Але тоді я й гадки не мала, що Хайні все це відчуває: читати думки можна тільки прицільно.
…З берегом острів з'єднує горбатий місток. Вона відіслала слуг наших…
Пані. Наших? А до чого тут ти?!
…Вони пішли до будинку, що виднівся за деревами. І майже відразу на міст внесли паланкін, оточений цілим загоном. Так, обличчя ж нам знайомі.
Справді – виліз наш суддя королівської крові. Пані присіла, він узяв її під руку, і вони пішли в глиб острова. «Залишайся на місці і спостерігай за мостом». Хай буде по-твоєму. Тільки… Тільки кепсько мені стало.
Хлопці-охоронці справу знають: один став на мосту з мечем наголо, інші пішли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускає – той самий, з рабським нашийником. Цікаво, він насправді раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховає їх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але міцний хлопець, – маю на увазі, духом
