румунськими, угорськими, польськими…
Не всі бійці розуміли свого командира. Але вірили вони, що се була їх гірка правда, вірили свому капітану, і перед ними уперше розкрився рідний їх світ у всій своїй зловісній величі і драматизмі.
– Та жива душа народна. Прошуміли століття, і нашу народну правду, трохи не мертву от довгого сну, підняв з могили Сталін.
Зібрав він наші землі воєдино і сказав: «Живіть. Спасибі за вірність мечу і за дружбу. Не забувайте про дружбу народів ніколи. Вся ваша сили в дружбі».
І зійшлися ми, брати, за шість віків уперше, обнялись, заплакали…
– Ми там були. Ми були у Львові. В Буковині, – закричали поранені з своїх кривавих калюж.
– Се ми обнімались там з братами. Ми плакали там, – загомоніли, захвилювались бійці.
– Так, товариші, се були ми, – сказав Кравчина, – се було при нас, за шість віків уперше. Хто се забуде? Хіба незабутнє можна забути коли?.. Було… Та не встигли ми вдивитися брат в брата, не встигли звикнути до різниці своїх зморщок і рубців, як вже знову розідрано, розторгано, рознесено нашу Україну і залито кров'ю. Розтяв її німецький фашистський кат, розкидав порубане її тіло. І кому? Румунії нікчемній. «Губернаторству» польському. Мадярським катам. Ось вони, – показав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос народу. Скажіть же мені, брати, чи можем ми не битись?
– Ні, будемо битись усмерть, – закричали артилеристи і кинулися вже бігти до гармат, та Кравчина спинив їх одним рухом руки.
– Не усмерть, а на життя. За великий Радянський Союз народів[2] і за нашу Українську державу від Закарпатської Русі аж до самого поля бою.
– Огонь, – закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.
Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки самі сильніші стояли нерухомо, мов заворожені, стримуючи горді сльози.
– Пам'ятайте, – голос Кравчини дзвенів, мов набат, і розносився далеко по полю бою, до самих, здавалося, німецьких логовищ. – Пам'ятайте, на яких би фронтах ми не бились, куди б не послав нас сьогодні Сталін, на північ, на південь чи на захід, на всі чотири сторони світу – ми б'ємося за Україну![3] Ось вона димить перед нами в пожарах, наша мучениця, рідна земля!
Капітан Кравчина подивився на захід.
– Батьківщино наша – Україно-мати! Благослови зброю синів своїх, прийми нашу кров, наші рани і подяку, що породила нас у великий грізний час, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою волю, за все слов'янство, за людство!.. Так за Вкраїну, брати! За перемогу!
– За Вкраїну! За перемогу! – гукнули Запорожець, Вернигора, Лимар, Якимаха і Шумило. Крикнули за ними і вся артилерія і вчасно розсипались по місцях» (ЦЦАМЛМ України. – Ф. 690. – Об. 1. – Од. зб. 3. – Арк. 122—124).
І ще таке: запевнення маститого публікатора про те, що «Щоденник» «у повному обсязі приходить до нас
У «Щоденнику» подибуємо й такий, у дусі часу, запис: «Потрібен абзац, у якому підкреслити, що без допомоги російського народу український народ загинув би у війні. І треба підкреслити трагедію нашу». Тобто концептуально О. П. Довженко тримався канону, що його в 60-х роках було сформульовано, як «Україна наша радянська» (П. Ю. Шелест). –
Сталін і справді дуже уважно прочитав «Україну в огні», й ось яку світоглядну алюзію викликав цей уступ Довженка в промові тирана на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б): «Якби Довженко хотів сказати правду, він мав би сказати: куди не пошле вас Радянський уряд – на північ, на південь, на захід, на схід, – пам'ятайте, що б'єтесь і відстоюєте разом з усіма братніми радянськими народами, в співдружності з ними наш Радянський Союз, нашу спільну (розрядка моя. –
