кинути шведського короля напризволяще у найвідповідальнішу мить. По-своєму праві й перші, і другі. Хто ж тоді лишиться зі світлішим Яном Мазепою? Скажи мені, синку: хто?!
– Не підписавши Коломацькі статті, Мазепа не став би гетьманом. А не вболіваючи за руські землі, не міг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Він просто змушений був піти на це.
– Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нізащо, – трохи стомлено відповів сотник. – Я питаю, хто повірить старому лису після біганини від імператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твоє розумне слово, синку.
У глибокому замисленні Степан наморщив чоло, почухав потилицю.
– З гетьманом залишаться ті, хто присягне на вірність особисто йому й Украйні-матінці, – мовив нарешті.
Невідомо, на яку відповідь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподіванкою. І не встиг він оговтатись від здивування, як Степанове лице засяяло від щастя, і юнак палко мовив:
– Тату, слухайте! Не далі як позавчора почув я, нібито ясновельможний гетьман набирає до себе на службу нових сердюків. Благаю вас, тату: благословіть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бік пристане зрештою Мазепа. Але знаю єдине – він справжній русин, тож ніколи не зрадить інтересів землі руської! І в майбутній битві – якщо ви свято впевнені у її невідворотності, – я хочу бути поряд з ним і тільки з ним.
– Синку!.. – голос сотника бринів від обурення.
– Тату, зачекайте! Ви знаєте, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуєте! Знаю, у вас є знайомі серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрібно лиш одне-єдине словечко за єдиного свого сина замовити, і я стану гетьманським сердюком! Обіцяю уславити наш рід, додавши свою лепту до діянь предків…
– Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогодні, Степан замовк, вражений незвичайною поведінкою суворого батька.
– Що таке, тату? Що вас непокоїть?
– Але ж тобі ще рік лишилося спудеювати в академії…
– Байдуже! Нині не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабіч цієї боротьби…
– Ти занадто гарячкуєш, синку, – мовив сотник, але вже не настільки так впевнено, як перед цим обстоював власні думки. – Я можу тільки повторити: недооцінювати гетьмана не можна, але надмірно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним і разом з ним!..
– Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим.
– Ну і скільки ж ти це обмізковував?
– Та з позавчора, тільки-но почув про набір сердюків.
– Що ж, коли так…
Здавалося, сотник одразу постарішав, зсутулився, обличчя його миттю змарніло, вкрилося зморшками, немов висушені ягоди горобини. Зовсім по-старечому шаркаючи ногами, він повернувся на свій ослін і вже звідти спитав:
