style="font-size:15px;"> – Ви перші б… – не докінчив Леонід.
– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пішла бакаїста, билось каміння об днище. – Це ж і машина в мене ще не об’їжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…
Степан глянув на Нестора і в цю мить запримітив, що його довге сивувате волосся доволі-таки ріденьке, воскувато-жовті пролисини видніють крізь пасма, режисер був тепер набагато звичайніший, ніж на зйомочному майданчику, де він грав себе самого і, за сценарієм, мав постати величним, мало що не іконописним; тоді, на зйомках, він сподобався Степанові, але тепер, певно, під впливом суперечки між Адріаною й Леонідом, ця буденна іпостась Нестора була для нього привабливіша. Перевів погляд на людей, які сиділи ззаду: Адріана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, і хлопцеві вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих років, коли вони їхали шукати білої нафти і коли стався вибух на буровій, – тільки чомусь обрізала довге лляне волосся; Боже мій, як ця артистка зуміла так увійти в роль Галі, що аж уподібнилася їй… Нілочка сховалася в зніяковіло-чемну посмішку, немов у мушлю, Леонід гладив Нілину руку – це, очевидно, додавало йому рівноваги у словесному двобої.
– Ви ще нічого не втратили, – промовив Степан, – навіщо ж так гостро сперечатися? Робота тільки розпочалася, і режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грає Андрія… Та ось думаю: навіщо та його смерть на буровій? Андрій – це я, а зі мною було зовсім інакше. Я справді перший побачив, як скручуються труби, покриваючись інеєм, я справді наказав усім тікати за горб, але до засувок не підбігав, пізно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утік, тільки й того, що останній… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрібна глядачеві моя смерть?
– Потрібна, конче потрібна, – підкреслено іронічно проказала Адріана. – Треба ж було дати можливість вашій нареченій Галі, яку я граю, пококетувати з Нестором і вийти заміж за буровика Марка.
– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонід. – Для вас уже стала застарілою довженківська символіка, урочистий тон…
Туман зовсім окутав машину, притиснув до вітрового скла світло фар – два жовтих кола повільно повзли попереду, засліплюючи водія, машину кидало на вибоїнах. Нестор зупинився.
– Щось мені підозрілий цей ремонт асфальту… – Він вихилив через вікно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справді не туди заїхали!
– То чому ж ти… – Леонід насилу стримав злість. – Адріані не дивуюся, але ж Степан застерігав… А там нас чекають – голодні і в холодній колибі.
– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речі, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднів… Не повмирають вони і не замерзнуть, – мовив лагідніше, – ми зараз… – Він вийшов з машини, обійшов довкола, приглядаючись, і безнадійно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.
