а самі?
Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспівував:
А завтра знову по дворах,
І мій бабак зі мною…
По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?
І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтеліґентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь в Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…
А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.
Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.
– Що тут робиться? – прошамкала.
– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.
– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…
– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.
– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.
– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…
Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:
– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову?
– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…
– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.
– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю торкаючись пальцями в кишені піджака безцінного скарбу – важкого бабусиного дукача.
На перевалІ
Братові Євгенові
Їхали
