Захер-Мазох і Зайончковський. Соломон Бальзамін у супроводі пахолків вийшов у бокову кімнату, вслід за ним дочки і зяті тручали візок з паном Йов’яльським, Едмунд Ржевуський стояв біля засклених дверей, що виходили на Губернаторські вали: закривши долонями обличчя, він схлипував від конвульсивних ридань.
Зайончковський – мізерний, худий, висмоктаний – поїдав очима Фредра, пальці його рук карлючилися в безсилій люті: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», і орден той, прикручений до правого вилога камзола, світився на грудях у поета, осліплював, обезвладнював актуарія карного суду, який у думці накладав на Фредрові руки кайдани і так їх стискав, що хрускотіли зап’ястя, синіли пальці, з-під нігтів виступала кров, і пальці ті ніколи вже не зможуть тримати перо, і ніколи не напишуть того, що нині він задумав.
Захер-Мазох не був поляком, він не знав роздвоєнь, не розумів ненависті запроданого поляка до поляка прозрілого; він був німець, який прийшов господарювати на чужій землі, і йому вигідні були незгоди між абориґенами – русинами й поляками, а що вже казати про незгоди між єдиноплемінними! Захер-Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, і на Зайончковського, і на самого губернатора Лобковіца, одягнутого в польський кунтуш.
Лобковіц мусив якось виходити із прикрого становища: він не міг ні вигнати, ні образити, навіть зіґнорувати цього нахабного комедіанта, якого тільки що возвисив у ранґ національного героя. Мовив примирливо:
– Сентеції Наполеона не завжди актуальні, пане Фредро…
Ляснув у долоні, даючи знак маршалкові, що пора розпочинати бал.
Маршалок оголосив танець свічок. Був це модний у Львові полонез: у затемненому залі кружляли пари зі свічками в руках, блукаючі мерехтливі вогні розпливалися по залу, вихоплюючи з темряви обличчя, зраджуючи врядигоди закоханих – погляд, усмішку, поцілунок.
Заграв оркестр. Фредро поклонився губернаторові і, взявши під руку Камінського, подався з ним у глибину залу. Гості розступалися перед поетом – одні з поваги, інші мов від прокаженого, тільки Едмунд Ржевуський рішуче перетяв зал, заступив Фредрові дорогу, його меланхолійні очі виливали на поета безмір образи й докору, він проказав, скорбно похитуючи головою:
– Zdrajca!54
І, заплакавши ридма, наче отець над безумним вчинком безпутного сина, вибіг із залу.
Камінський мовив по хвилі:
– Програють поляки. Там, при керівництві, отакі ж деґенерати.
– Вимруть скоро, – відказав Фредро.
Лакеї роздали парам засвічені свічки, погасили лампи; лилася музика, але пари не кружляли, пішли в сумному поході по залу, мов на похороні, – Фредро зіпсував губернаторський бал.
– Це блюзнірство, – сказав Камінський. – Там гинуть, а тут відправляють при свічках панахиду. Польщу хоронять…
– Вони себе хоронять, а не Польщу, – відповів Фредро.
Молодь уперто не хотіла танцювати, слова Фредра гнітили, соромили,
Зрадник! (
