ранку просидів отець Авдиковський з великим, як потім хвалився перед дружиною, вченим, хоч і подібним до жебрака, – Зоріаном Доленгою-Ходаковським.
У плебанії різні читалися книги, а найбільше з історії – чеської, польської і руської – теж, хоч по-русинськи дома ніхто ніколи не розмовляв – тільки в селі і в церкві. Розмовляв по-польськи й Маркіян, бо так велося, а втім, сільською мовою у тривіальній золочівській школі й не вільно було розмовляти: хто цю заборону порушував, тому вішали на шию дощечку, і ходив він з нею доти, доки не спіймав на такому ж «злочині» товариша. Маркіян навіть вірша склав по-польськи на срібне весілля діда й баби, а русинська мова тихо гомоніла за парканом, де без упину дзвенів цямриною колодязь і скрипів високий журавель.
У семінарії, на першому році філософії, Маркіян познайомився з академіком10 Іваном Вагилевичем. Той завжди сидів у бібліотеці, схований за стосами книг; Маркіян, коли вони вже стали друзями, читав їх теж запоєм.
Одна з них, тоненька, називалася «Відомості о руськом язиці» – написав її канонік перемишльського єпархіального управління Іван Могильницький.
…Любимський поклав на столик книжки, постояв мить за спиною Маркіяна, рука потягнулася до його плеча й опустилася, серце старого болісно защеміло.
Вихудла шия, синюваті, аж прозорі мочки вух, сутулі плечі юнака свідчили про його сутужне життя; стос книг, які він, ненаситний, ось зараз проковтне, ще більше додадуть йому сутулості й худорби, а нічим іншим не може допомогти йому Любимський. Грошей сам не має вдосталь, а якби й хотів поділитися тими, що є, – не візьме Маркіян, він візьме лише книги, і від них його темно-сині очі ще більше поглибляться, стужніють, западуться, зосередяться – поміч Любимського тільки ущемлює здоров’я хлопця.
У пам’яті старого крізь товсту повсть часу проглядав образ іншого юнака – його самого, він відганяв це видиво, яке розбурхувало в душі давно приспаний біль; Любимський пройшов вузьким коридорчиком, відчинив двері своєї келії, в очі впали сніжно-біле покривало і збита висока подушка на незайманій постелі. Затулив долонею обличчя, а солодка ява, така давня, аж нереальна, постала перед ним, мов учорашня, він підійшов до ліжка і, стиснувши долонею бильце, викликав у пам’яті іншу картину, щоб витіснити нею цю – нестерпно болісну…
Іван весь сховався за книжками, виднівся тільки його скуйовджений чорний чуб; вряди-годи він підводив голову, водив відсутнім поглядом по бібліотечній кімнаті, одна брова заламувалася гострим кутом уверх, губи мав стиснуті – зосереджений і заглиблений у себе Іван не помітив, коли Маркіян поклав перед нього брошуру Могильницького, читав, а Маркіян не відходив. Потім злегка діткнувся до його руки.
– Ти ще хочеш якусь узяти? – Іван врешті повернув голову до товариша, кивнув на книги. – Прошу. Оце «Грамматика малороссийского нареччя» Павловського, досить цікава, хоч він зовсім інакше трактує
Академіками називали студентів університетів.
