в Кале.
Клієнт кивнув. Він сам не гірше все це знав.
– Чотирнадцятого, – пробурмотів касир. – Це зовсім скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже ніколи не буває квитків.
– Перевірте – а раптом знайдеться поличка? – попросив Дерек. – Ну а якщо ні… – І залишив речення незакінченим, а на його обличчі проступила дивна посмішка.
Касир на кілька хвилин кудись зник, а відтак повернувся.
– Усе гаразд, сер: залишилося ще три місця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прізвище?
– Пейветт, – відказав той. І залишив адресу своєї квартири на Джермін-стріт.
Касир кивнув, усе занотував, увічливо побажав Дереку гарного дня, і приділив свою увагу наступному в черзі.
– Я хочу поїхати до Ніцци – чотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»?
Кеттерінґ різко озирнувся.
Ну й збіг – воістину дивовижний. Йому згадалися власні примхливі слова до Мірей: «Портрет сіроокої леді. Я навряд чи коли зустрінуся з нею знову». Але саме з нею тепер і зустрівся – ба навіть більше: вона зібралася поїхати на Рив’єру того ж дня, що й він сам.
По тілу миттю пробіг дрож: чоловік був по-своєму марновірний. Він бо напівжартома кинув тоді, що ця жінка може принести йому нещастя. А раптом… раптом ті слова справдяться? Дерек стояв у дверях і дивився на неї, доки та розмовляла з касиром. Цього разу пам’ять не підвела його. Леді – леді у повному сенсі слова. Не першої молодості, не бозна-яка красуня. Та щось у ній таки було – ті сірі очі, які, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, він усвідомив, що у певному сенсі боїться її. З’явилося відчуття якоїсь приреченості.
Повернувшись додому на Джермін-стріт, чоловік покликав слугу.
– Візьміть цей чек, Пейветте, і зайдіть в агенцію Кука на Пікаділлі. Там на ваше прізвище зарезервований квиток – сплатіть за нього і принесіть мені.
– Гаразд, сер.
І Пейветт залишив його.
А Дерек підійшов до журнального столика й узяв із нього пачку листів. До болю знайомого штибу. Рахунки – на більші та менші суми – і всі як один потребували термінового погашення. Тон їхніх вимог наразі залишався ввічливим. Але Кеттерінґ знав, як швидко це може змінитися – варто лише певним новинам стати надбанням громадськості.
Він невесело плюхнувся у велике, обтягнуте шкірою крісло. У борговій ямі – от, де він опинився. Так, у вовчій ямі! І перспективи вибратися з неї здавалися вельми примарними.
Тактовно кашлянувши, з’явився Пейветт.
– До вас джентльмен, сер, – майор Найтон.
– Найтон, кажете?
Дерек, випроставшись, насупився й раптом насторожився. А відтак неголосно промовив, ледь не сам до себе: «Хм, Найтон… І звідки ж це вітер повіяв?»
– Сер, то мені… е-е… просити його?
Той кивнув. А коли гість зайшов
