знову, – прошепотіла Сьюзан.
– Я теж помітив, – підтвердив Пітер. – Воно все ще там – сховалося за великим деревом.
– Що воно таке? – Люсі щосили намагалась угамувати тремтіння у голосі.
– Що б воно не було, воно й саме боїться нас, – зауважив Пітер. – Не хоче, щоб його побачили.
– Ходімо додому, – змолилася Сьюзан. І хоч ніхто не сказав цього вголос, кожен несподівано усвідомив те, про що не так давно казав Едмунд Пітеру: вони загубилися.
– Хто б це міг бути? – запитала Люсі.
– Це… це якась тваринка, – відповіла Сьюзан і одразу ж скрикнула: – Дивіться! Подивіться туди! Скоріше! Ось воно!
Цього разу всі побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звірятко вже не ховалося, а натомість приклало лапку до вусатого писочка, зовсім як людина, що прикладає вказівного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Діти стояли, затамувавши подих.
За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» – і подав знак іти за ним слідом туди, де дерева росли густіше, після чого знову зник.
– Я знаю, хто то був, – сказав Пітер. – Бобер. Я помітив хвіст.
– Він хоче, щоб ми пішли за ним, – здогадалася Сьюзан, – та попереджає, щоб ми поводилися тихо.
– Це зрозуміло, – обізвався Пітер. – Незрозуміло ось що – чи потрібно нам іти за ним слідом. Як ти гадаєш, Лу?
– Мені він сподобався, – відповіла Люсі.
– Так, але ж ми його не знаємо, – заперечив Едмунд.
– Чому б нам не ризикнути? – запропонувала Сьюзан. – Немає сенсу стояти на місці. До того ж я страшенно зголодніла.
Цієї миті бобер знову висунувся з-за дерева, наполегливо закликаючи їх за собою.
– Ходімо! – вирішив Пітер. – Спиток – не збиток. З одним бобром ми якось впораємося.
Тож діти з’юрмилися та гуртом наблизились до дерева, обійшли його і за ним, власне, побачили бобра. Він трохи позадкував, промовивши хрипким горловим шепотом:
– Ходімо, ходімо! Тут небезпечно!
Лише діставшись темної місцинки, де крони дерев спліталися так щільно, що під ними не було ані сніжинки – самі соснові голки та коричнева земля, він нарешті звернувся до них.
– Чи ви сини Адама та доньки Єви? – спитав він.
– Саме так, – підтвердив Пітер.
– Тсс-с-с, – прошепотів Бобер, – будь ласка, не так голосно. Тут скрізь може чаїтися небезпека.
– Та чому? Кого ви боїтесь? – здивувався Пітер. – Тут нікого немає, окрім нас.
– Навколо нас дерева, – відповів Бобер. – Вони завжди підслуховують. Більшість дерев – на нашому боці, та деякі можуть видати нас їй – ви розумієте, про кого йдеться, – і він промовисто кілька разів кивнув.
– Коли ми вже заговорили про те, хто на чиєму боці, – втрутився Едмунд, – то звідкіля ж ми знаємо, що ви на нашому?
– Не хотілось би бути нечемним,
