гордовитості, крижаного холоду та жорстокості, що читався на ньому.
А от загальне видовище відбулося як на диво: сани крутнулись та полетіли навпростець до Едмунда. Дзвоники дзенькали, гном ляскав батогом, а сніговий вихор здіймався в повітря з обох боків саней.
– Тпру-у-у, – наказала дама.
Гном шпарко зупинив оленів, так, що вони присіли на задні ноги, але одразу ж випросталися та завмерли, наче вкопані, гризучи вудила і шумно дихаючи. У морозному повітрі їх віддих виривався з ніздрів, наче дим із груби.
– І що ж це воно таке, скажіть на милість? – мовила дама, втупивши в Едмунда суворий погляд.
– А це… це просто Едмунд, – дещо плутано пояснив Едмунд. Від її погляду йому було не по собі.
Дама насупила брови.
– Це так ти звертаєшся до королеви?! – ще суворіше спитала вона.
– Перепрошую, ваша величносте, не впізнав, – промимрив Едмунд.
– Не впізнав королеву Нарнії?! – вона аж зблідла. – Нічого, ще впізнаєш… впізнаєш і запам’ятаєш, та ще й надовго! А тепер відповідай хутко, що це таке?!
– Перепрошую, ваша величносте, – замолив Едмунд, не зовсім зрозумівши питання. – Я саме зі школи, тобто був у школі, але не прогулюю, а тільки гуляю, бо нині канікули.
Розділ 4
У мармеладному мареві
– Та що ж ти як той в’юн? Відповідай мені прямо – якої ти крові? – підвищила голос королева. – Якщо гном- переросток – то навіщо було голити бороду?
– Ні, ваша величносте, – заперечив вкрай переляканий Едмунд. – Я ще зовсім хлопчик, а у хлопчиків борода ще того… не росте.
– Хлопчик?! – вигукнула здивована королева. – Ти – син Адама?!
Едмунд стояв мовчки, побоюючись знову бовкнути зайве, бо всі ті питання зовсім збили його з пантелику.
– …Ще й недоумкуватий до того ж, – зітхнула королева. – Скажи нарешті, доки нам не увірвався терпець: чи ти людина, чи ні?
– Так, ваша величносте, – не вдаючись до подробиць, підтвердив Едмунд.
– У такому разі хутко відповідай: як тобі вдалося прошмигнути до наших володінь?
– Я просто пройшов крізь шафу, ваша величносте.
– Через яку таку «шафу»?
– Звичайну платтяну шафу. Я відчинив у шафі двері та раптом опинився тут, ваша величносте, – знизав плечима Едмунд.
– Ага! – промовила королева, скоріше відповідаючи на якісь свої думки, аніж звертаючись до Едмунда. – Двері. Прохід зі світу людей. Отже, це не вигадка. Але ж через ті двері всі наші зусилля можуть зійти нанівець. Та нічого, він тут сам, з одним я легко впораюсь…
Із цими словами вона підвелася, глянувши Едмунду просто в очі. Очі її спалахнули вогнем, вона здійняла свій жезл і… Едмунд, що з переляку аж закляк, уже приготувався до найгіршого, та раптом, коли він
