армія. На жаль, ваша величність і його друзі, чистокровні гноми, натоптали скрізь безліч слідів, що для лісових мешканців є непростимою помилкою! Та нічого не поробиш. Хтось сповістив Міраза про те, що Стародавня Нарнія зовсім не мертва, як би йому цього не хотілося, і він почав діяти.
– Ур-р-ра-а! – з-під ніг доктора пискнув пронизливий голос. – Нехай приходять! Прошу вашу величність послати мій загін в авангард!
– Хто це? – здивувався доктор Корнеліус. – Невже ваша величність набирає у своє військо коників чи комарів? – Він начепив окуляри, нахилився та розсміявся: – Ба, та це ж миша! – вигукнув він. – Вельми задоволений зустріччю із таким войовничим і безстрашним звіром!
– Дякую за довіру, високоповажний вчений муже, – уклонившись, пропищав Ріпічип, – і нехай стане відомо кожному, що коли хтось посміє вас образити, то, будь він гном чи велетень, йому доведеться мати справу зі мною, клянусь своєю шпагою!
– Знайшли час пустувати! – зауважив їм Нікабрик. – То що робитимемо? Бій давати чи тікати, доки ще не пізно?
– Бій! – відповів за всіх Тіквік. – Але не тепер, а тоді, коли будемо до нього готові. А поки відступаємо.
– Ох, не подобається мені ця думка… – промовив Каспіан.
– Лише послухайте його! Відступати! Та ще й перед вечерею! – наперебій заревіли ведмеді. – Це нечувано! Ніколи ще жоден ведмідь не відступав перед обідом! І перед вечерею! А також перед сніданком! А в перервах між ними – тим паче!
– Відступ ще не є поразкою, – філософськи зауважив кентавр. – Іноді саме відступ забезпечує перемогу. Нам це дозволить хоча б зайняти вигіднішу позицію.
– Ось мудрі слова! – зрадів Тіквік.
– Але куди ж нам відступати? – з усіх боків пролунали голоси.
– Гадаю, що на схід, – спокійно відповів доктор Корнеліус. – Ваша величносте і всі мешканці Стародавньої Нарнії, я гадаю, що йти нам треба долиною до великих лісів узбережжя. Заморці завжди остерігалися тієї місцевості, бо, коли вірити переказам, щось страшне чекає на них із-за моря. Ось чому, попри їхню ненависть до дерев, вони так і не зважилися їх вирубати – ті дерева відмежовують їх від узбережжя! А десь у гирлі річки стоїть легендарний палац Кейр-Паравель. Усе, що лякає наших ворогів, має допомагати нам. Що ж до укриття, то укриттям нам слугуватиме Асланів курган.
– Асланів курган? – не втримав хтось здивованого зойку. – Ми навіть не знаємо, де це!
– Курган – то величезний пагорб на краєчку лісу. Давним-давно, задовго до приходу заморців, його насипали найдавніші мешканці цієї країни. Стоїть він на священному місці й увесь прорізаний підземними ходами і галереями, а в самому серці кургану є печера, де колись лежав, а може, й досі лежить священний камінь. Усередині кургану ми і сховаємо наші запаси, а в разі чого сховаємося і самі, окрім, зрозуміло, нашого друга велетня. Там ми будемо у безпеці, і коли щось нам і загрожуватиме, то це голод.
– Як добре, що в нашому війську
