виявилася в Ілові одразу після затвердження його головним у родині, і виявилась так, що й чадам, і домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напівпрозорості й звелася до становища мишки. Дочок не було ні видно, ні чутно, а єдиний син вряди-годи проливав гіркі сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинної парти червоного дерева.
– Батьку… – пробурмотів Іл утретє.
Я підійшов до вікна й обережно підняв штору.
Промінчик сонця пробився крізь товщу порошинок, відбився від кахлини підлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.
Розглядівши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумів нарешті, в чому причина неясної тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всередині.
Закріпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.
На мене – крізь мене! – дивилися білі очі без жодного виразу. Так, із переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самої люті, і я здогадуюсь, як то було Ілові в перші хвилини зустрічі.
Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очі гляділи в одну крапку. Зіниці не розширялись і не скорочувались.
– Іле, – почув я власний спокійний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована від сторонніх очей комірка, німа доглядальниця, часта переміна білизни й постелі – от усе, що треба тобі для виконання синівського обов’язку.
Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очі з мого обличчя на обличчя старого барона. Потім різко відійшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозуміло, чого було більше в його позі – горя чи полегшення.
Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.
– Де ж він був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де він був майже два роки? Звідки?…
Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.
Я його не впізнавав.
Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…
Був час, коли «дядечко Дол» здавався мені ближчим, ніж власний батько. Не дарма – батько в ті роки сильно подався, смерть матері та мої безкінечні дитячі хвороби підітнули його, у нього не було ні часу, ні сил на забавки з мечами й палками, а цукерки він уважав шкідливими для зубів; потім я подорослішав, і дружній зв’язок із сусідою ослаб, а з батьком навпаки – зміцнів,
