над струмком, захвицькав її послідом до білого; повернули ліворуч, там ще один Матвіїв луг, прикуплений недавно, він переходить у болото, де трави також хороші, але доводиться косити у воді, увесь день на ногах: окраєць хліба, сало й цибуля в шаньці через плече, за всенький день не присядеш, Матвій сам вже не косить, косять підсусідки; сіно Матвій продає, але взяти його можна тільки тоді, як замерзне болото. Попригнічувані вербовим гіллям, стоги стояли сірі й мовчазні, і весь луг о цій порі був пустельний, сірий, похмурий, Рогачик брижив непривітні холодні хвилі, на поверхні плавало зчорніле вербове та дубове листя. Зупинилися під дубом, під яким любили варити кашу косарі, там чорніла кашоварня, і Матвій сказав:
– Сидір тягає линів, завбільшки як чоботи. А взимку, по льоду, на дохлятину – сомів. Минулої зими випер сома в два пуди, диво, що той його самого не заволік під лід. Озеро рибне, та все не налаштуюся на рибний промисел… А можна б…
А сам рахував стоги – чи всі. Слідом за ним рахував і Супрун. Тридцять вісім стогів. По шестеро-восьмеро саней у стозі. Тридцять вісім купок срібла. І всі стоги – високі, ладно вивершені, ув'язані навхрест скрутнями з осоки, приткнутими в стіг, ще й прикладені вербовим гіллям. Хазяйські стоги!
Вітрець пінив воду на озері, гнав від цього до протилежного берега бурі човники-листочки. Виринула з води видра з чималою рибиною в зубах, здивовано витріщилася на непрох, сховалася в темній воді, погнавши великі кола.
– Злодійка, рибу в мене краде, – засміявся Матвій. Супрун не відгукнувся на той жарт. Що дужче входив у господарчий шал Матвій, що дужче похвалявся своїми статками, то дужче похмурнів Супрун. Щось йому заклинило в душі, там хмарилося й мрячило, а Матвій не помічав того, розказував, які ще намітив придбання, які зведе будівлі, яку худобу прикупить.
– Отуто насиплю гребельку й місток покладу, отама поставлю дик од свиней – розвелося їх у лісі гибіль, луки псують, приїжджай по пороші на полювання, настріляєш вепрів, скільки коняка довезе.
– Я в чужому не стріляю…
– Яке ж це чуже… – И заломило зуби.
Звичайно, подумав Матвій, воно чуже Супрунові, й він нічого не може з нього дати братові… Власні діти, а основне – Федора. Вічний розмир з нею… Ніхто не віддає власні добра родичам… И присмутнів.
– Є тут неподалік одна незайманщина… Упругів сорок… Думав я вже не раз… Подавайся в Чигиринський полк… І разом проситимемо її для тебе… Гетьман до мене прихильний…
Супрун здивовано прискалив око. Був схожий на кібця. Його правий тонкий вус ворушився, наче живий. Мовби був сам по собі.
– А як не випросимо? Там спродамся, тут нічого не дістану… Та й не такий тепер час, щоб о грунтах думати…
– Такий. Саме такий, – аж кинувся Матвій. – Хто зумів… Ще трохи – й нічого не залишиться…
– Труди наші даремні нині…
– Не даремні,
