у супроводі сотні молодих і хвацьких охоронців. Коні славні, золотисто-руді, з коротко підстриженими хвостами й гривами. Охоронці набрані, як то і водиться споконвіку, із знатних скіфських родів. (Навіть найзнатніші скіфські роди вважали за безчестя, коли молоді їхні сини не служили в особистій сотні царя.) Та якщо зброя царських охоронців і збруя їхніх коней спалахували на сонці від золотих бляшок та інших коштовних прикрас із срібла, то сам цар і вбранням, і зброєю та збруєю свого коня нічим не відрізнявся від простого воїна, під якого Атей любив вбиратися, підкреслюючи цим: він хоч і цар, верховне божество на скіфській землі, але, попри все, він такий же, як і всі, захисник Скіфії. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобі жовтою стрічкою. На владиці звичайна повстяна куртка, розшита на грудях і по краях узорами, штани шкіряні, на ногах – м’які сап’янці, халяви яких трохи зібрані й перев’язані малиновими стрічками. Зліва на бойовому поясі із задубілої шкури бика висить горит з луком та стрілами, справа – короткий меч-акінак у простих шкіряних піхвах. На шиї гривна – найголовніша ознака царської влади. Такий він, Атей. То колись у Скіфії всьому головою був рід, тепер – цар. То колись скіфи служили своєму роду і вождям, тепер – царю. Підкоривши собі вождів, Атей більш як піввіку тому об’єднав племена, і звідтоді всі племена і вожді славили тільки Атея.
Цар легко зіскочив з коня, віддав конюху повід, а сам попрямував до білого шатра – високий, худий, кістлявий, з гострим носом і гострою чорною бородою. Йшов, знічев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янців трихвостою пугою. Зненацька, ні до кого не звертаючись, неголосно сказав:
– Гелона до мене!
– Царевича Гелона до Батька усіх скіфів! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кількох вершників, круто повернув коня і помчав з кочовища – старший царський син своїм стійбищем стояв окремо від батька.
В шатрі царя низьким поклоном зустрів його найдовіреніший слуга, постільничий Ар – немолодий, сивий скіф, теж із знатного роду, котрий все своє життя присвятив цареві і тому користувався у скіфів великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царської руки трихвосту пугу і повісив її біля входу. Атей зняв через голову башлик, що теліпався в нього за спиною, кинув його Ару, потім розстебнув пояс з горитом та мечем, теж віддав слузі. Ар почепив пояс на списі, що стирчав біля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сів на праву зігнуту ногу. Метнувшись, Ар підсунув йому під ліву руку кілька оксамитових подушок.
– Бузату? – по хвилі запитав слуга.
Атей, думаючи своє, кивнув. У правому кутку шатра висів холодний запотілий бурдюк з козячої шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу білого напою, що пінився й пузирився. З чашею в руках підійшов до владики, ґречно, намагаючись не намочити в бузаті вуса, надпив з чаші, втерся долонею і лише тоді протягнув чашу Атею. (Кожний, хто підносив що-небудь царю – їжу чи питво, мусив те спершу
