а решту і запрем у коморі, а ключики сховаємо в кишеню… Схочуть Адам і Єва їсти, ми поведемо їх у поле, і вони там напрацюють гори хліба, а ми його увесь змолотимо і звеземо в комору, і дамо кілограмів по п'ять на тиждень Адамові і Єві, а від решти хліба ми покладемо ключики собі в кишеню… Схочуть вони і яблучок, то ми звелимо їм насаджувати садів. І вродять яблучка, і ми всі ті фрукти, що потовчені та побиті, що швидко у коморі можуть згнити, віддамо їм, а від решти покладемо ключик собі в кишеню… І нехай тоді нащадки буржуазії забажають зробити супроти пролетаріату повстання, то хто їм віддасть ключики від одежі та від хліба, щоб хоч поснідати перед повстанням, яке ми спровокуємо зимою їм для циганської халяндри, бо ж вони будуть у рубцях або голі… Тепер розумієте, що значить ми, пролетаріат?..
І в тім питанні його голос забринів ненавистю і погордою…
– Ми ті, що хочемо обладувати вічно, поки й цієї планети, на якій живемо. І хочемо обладувати всією планетою, яка зветься Земля… Тепер розумієте, що таке диктатура пролетаріату?.. Отож подумайте та й не кажіть мені нічого.
І саме в цей час почувся надворі проз вікна тупіт, і Неля скочила з ліжка, і, опинившись коло дверей, почала гавкати. Хазяїн підбіг до неї, вхопив за ошийок і без усяких церемоній шарпнув її назад до стіни в куток. Собака завищала і з напівпідведеними вухами, здавлено гарчачи, зробила стійку, ніби збираючись плигнути. І відчинилися в кімнату двері, і Неля, заспокоєна, зараз же знов ускочила у Маздигонове ліжко і лягла на передні лапи, бо там, за порогом, стояв одноокий Шелестіян. Він дивився мовчки якусь мить на двох людей перед собою. Мабуть, не сподівався зустріти тут нікого, крім Маздигона, а може, зразу зніяковів перед тим товаришем, що приїхав, як ішла поголоска, «порядки наводити». Але, кажу, він спочатку був ошелешений, а потім, щось ізміркувавши, звернувся зухвало-демонстративно до Маздигона, і в голосі у його забриніло непідроблене, велике горе:
– Дякую вам, товаришу Паркоме, за ласку і за правду… і за мою щиру працю… так само, як і за доччину!..
– Чого вам треба?..
Приступив до його Маздигін.
– Як то чого?
Несамовито вигукнув Шелестіян, аж його голос перервався на тім високім піднесенні, де завжди так звані «фальцети» рвуться від напружених почуттів. Його солом'яний бриль сидів у його на потилиці, а з чола бїї піт у два струмки, і він цього не почував. У лівій кишені полотняних штанів ховалася ліва рука, а у правій руці було вишневе пужално без батога. І він ним обпирався, і воно гнулося своїм тоненьким крайком між босими ногами, не дуже ще забрудненими.
– Та ж ви моїй дівчині сказали, щоб вона причепурилася, бо когось благородного треба призволяти трапезою… А ви її прибрану звеліли негайно відвезти до комунальних свиней у Оцарок.
– Почекайте, товаришу Шелестіяне… Вийшла помилка. Я перекажу зараз у комуну, щоб негайно вона відти вернулася до свого діла сюди. Ідіть додому, та й ви так само поможіть мені це швидше зробити.
